Дарунок Корній - Зворотний бік сутіні

— Усі-пусі-мусі-кусі. Йолкі-матолкі! Тю на тебе! Пропадає вона. Авжеж! Уже тиждень десь волочиться і всім до дупи де: і тобі, і батькам. Якщо трохи старша, то вже все можна, бо їй, бачте-но, довіряють… Теж мені, ружа трояка.

— Братіку, ти себе чуєш? Леля ж не вештається як ти, від халепи до халепи, вона вже повноцінна безсмертна, і роботи в неї багато. Така відповідальність у тендітної юнки: Небесні Ворота тримати відкритими для душ тих, хто приходить із вирію в світ людей, та закликати щасливу долю на майбутнє для тих молодих людей, котрі от-от закохаються…

— Закохаються, залюбляться і розмножаться… Тьфу! — перекривив і різко перервав брата Лед. — Тобі одні співи про любов у голові, братику рідний. Всьо. Давай дамо поки спокій нашим родичам. Вернемося до утоплениці. Гаразд, будемо чинити за правилами. Допустимо, ми якось переконаємо батьків, шо вона випадково до нас втрапила. Течією занесло, наприклад. — Лед зробив паузу і вже впевнено додав: — Пропоную таке: маємо зачекати, брате, коли отець повернеться. Коли ж матінка раніше з’явиться, то спитаємо її поради. А мо’, того, таки до дуба занесемо, йолкі-матолкі?

Мальва не розуміла, про якого дуба йдеться, але зі слів Леда висновувала: йдеться про щось лікувальне, яке мало б допомогти їй оклигати.

Тут обізвався Полель:

— Ні. Я проти. Ми ж нічогісінько про дівчину не знаємо. Хто така? Лишень здогади, і тому… Вона може бути і не безсмертна, без Перемінника. А якщо так, то сила дуба її просто вб’є. Тому, дорогий мій братіку, давай не станемо квапитися і не будемо оживляти її самотужки, тобто дочекаємося матінки, або, це ще краще, повернення батька. Він обіцяв повернутися вже післязавтра.

— Умгу. Та невже? Післязавтра? Ти впевнений, йолкі-матолкі?

— Впевнений. Чому ні? А що ти маєш на думці, Леде? — насторожено перепитував Полель.

— Що я маю на думці? — голос Леда зробився сумним, навіть трохи печальним. — Невже це тільки я бачу? Батько та матуся. Найрідніші! Ще вчора — дві половинки одного, а нині? Це пара рук, одна ліва, інша права, як і годиться, однак… Ці руки, брате, руки різних людей. Ба більше — чужих людей. Батько став якийсь мовчазний, замислений, весь у собі. І не помічає часто-густо, що у нього під носом коїться. От поцупив я одну з його стріл. І що? Не спохватився. Все торочить, що проблем у світах додалося, от і часу катма, бо потрібно про вічність дбати. А пригадуєш, брате, як торік мені влетіло лишень за намір впасти на хвіст сестрі, типу для екскурсії світами… І матінка то все відчуває, брате! І квіти її теж. Тобто мамині іриси. Ти бачив, що з ними твориться? Де це бачено: у Лади квіти гинуть, і які квіти?! А оці їхні безглузді мовчанки, коли вони усамітнюються? Так-так, я засранець, бо підслухав. Точніше, нічого було слухати. Бо можна слухати тишу. А мовчанку? Вона лише лякає, брате. І це не просто мовчанка закоханих, це мовчанка чужинців.

Полель сумно зітхнув. Ох, як багато Мальва віддала б, щоб побачити зараз мармизу обережного та дуже правильного Полеля — принаймні так здавалося з його слів.

— Ну шо, йолкі-матолкі?! — вже веселіше мовив Лед. — Ти зі мною, брате, а чи з вирію чекатимеш лелек? Я так думаю, що не випадково ця дівуля втрапила у наш світ.

— Ой-ой! Це правда, Леде! Нічо в світі не відбувається випадково!

— Анічогісінько, брате! — у тон зухвало відповідав Лед. — Тож вперед, мій вірний та добрий воїне світла!

— Гаразд-гаразд. Вперед-вперед! — погоджувався Полель. — Лише обіцяй мені, братіку, що тільки-но гостя оклигає, як ми її спровадимо туди, куди вона сама захоче. Сам знаєш, у нас перебувати непосвяченим безсмертним заборонено. І це не проста заборона: давні заклинання, котрі оберігають світ Оранти від нечесного вторгнення, провокують смерть непосвячених.

— Ну от, — підтримав радісно брата Лед. — Нарешті ти щось розумне сказав, йолкі-матолкі.

— Ага. То я від тебе мудрощів набрався, — єхидно парирував Полель.

— І якщо дівка не прокинеться і не пройде обряд відновлення, — провадив далі Лед, — то відправимо її, наприклад, в один із тих світів, де нема ані світлих, ані темних.

— А хто є? — здивувався Полель.

— Як хто? Сірі! Хай вони з нею валандаються! У них є досвід у відбиранні волі в молодих і ранніх.

— Віддати сірим неокріпший дух?! — у голосі Полеля вчувалися нотки обурення. — Ти ж мені щойно геть інше товкмачив! Шпетив мене за недобрі наміри. Переконував, навіть трохи жалів дівчину. Братіку, що за подвійні стандарти! Віддати сірим? А відповідальність перед Всесвітом, рівновагою? Як ти мо’…

— Ой, я тя прошу, я тя благаю, йолкі-матолкі, — сердито обірвав брата Лед. — Хто ж знатиме? Ну, подумають, здуру втопилася дівка. Ну і шо? Чи ти мене, свого рідного брата, закладеш?

— Хто знатиме? — Полель по-справжньому щиро обурювався. — Я знатиму…

— Ага-ага, — засичав на брата Лед. — Ще скажи — Творець…

— Творець? І він знатиме. Але це не так важливо, як твоє нерозуміння головного. Та ти ж сам Творець майбутній, брате! Як ти можеш?

Мальву дістала та розмова. Ну нічого собі заморочки! Вона жива, вона їх чує. А ці двоє сперечаються, куди дівати тіло. Поставали два цапки, які думають, що вони божки, наставили ріжки, тупцяють копитцями, як у казочці про кладочку через прірву, та вирішують, житиме вона чи ні. Ох, якби вона тільки змогла відтанути… Якби до неї повернулася здатність рухатися… Вона б їм обом показала! Їй не шкода жодного з братів. Два придурки скажені: один — різник жаб, інший — сопілкар та бандурист. Кілька прийомчиків — і вони знесилені. От тобі й діти богів. Невиховані егоїстичні самозакохані бевзі. Хто у хлопців мама — вона почула. А батько? На місці татка вона не те що стайні руками заставила б вичищати, вона б їм цілу планету натирати до блиску дала… Хоча шкода планети. Засеруть своїми балачками й умняками.

— Ну то шо, йолкі-матолкі? — говорить удавано примирливо Лед. — Тягнемо її до батькового дуба?

— Ну ти, братіку, взагалі, той? Вона ж під дубом відразу дуба вріже. Я ж тобі пів години про це втираю. Якщо так дуже хочеш її оживити і думаєш, що батьки до завтра не вернуться, то давай щось інше придумаємо.

«Хм, цікаво, — подумала Мальва. — І чому мені не страшно аніскілечки? Очевидно, добрий вишкіл дідуся Мора дається взнаки». Бо навіть чиниться інше. І все навпаки — гнів та злість аж