Дарина Гнатко - Проклята краса

— Добре, тільки трішки.

— Зараз принесу.

Мама вийшла, а за мить біля Ганнусі вже опинився Івасик. Він дещо несміливо наблизився до її ліжка, витріщивши блакитні оченята, намагаючись рухатись якомога тихіше. Потім зітхнув.

— Ти захворіла, Ганнусю?

Ганнуся не втрималась від слабкої посмішки.

— Трішки.

— А що в тебе болить?

— Серце, — сказала Ганнуся правду. Бо воно, серце, й справді боліло, напевне, вперше за усе її життя.

Івасик помовчав, роздивляючись її з подивом та розгубленістю, з якимось невимовним виразом, а потім запитав:

— То ти тепер будеш, як баба Климівна, щоразу хапатися за груди, коли тобі хто щось не так скаже, чи хлюпатись додолу, коли на тебе хтось гримне?

— Ні, дурненький, — відповіла Ганнуся, зводячись з ліжка та пригортаючи до себе брата. — Я просто сумую, тому що татко хоче відправити мене до міста.

Івасик скривився.

— А я не хочу, щоб ти їхала.

Ганнуся зітхнула.

— Я теж, любий. Але так вирішив татко.

Хлопчик поморщив лоба.

— То татко негарно вирішив! Я от ублагаю його не робити цього!

— Ну спробуй, — відказала Ганнуся, але віри в те, що батько полишить її в Пирогах, чомусь не мала. І в очах мами, що мовчки застигла на порозі з глиняним кухлем та куснем хліба в руках, вона теж побачила зневіру в тому, що тато ще передумає.

Поволі минув вечір, мама з Івасиком лягли спати, але Ганнусі не спалося. Поглядаючи у вікно, вона посиділа деякий час на ліжку, а потім, глибоко зітхнувши, повільно підвелась, постояла, дослухаючись сонливої тиші хати, й попростувала до дверей. Постояла так деяку мить, а потім швидко шмигнула на вулицю, не помітивши мами, що застигла на порозі своєї кімнати, прокинувшись від невідступної тривоги за доньку. Могла, але не зупинила. Нехай попрощається з тим Гребенком, хоч так утішить своє серденько, а вона вже вимолить у Господа, щоб забувся він, відпустив її любу донечку, щоб там, у місті, Господь послав їй гарну пару, послав щастя, щоб відвернуло її від того Гребенка.

Прохолодне повітря зоряної ночі неприємно торкнулось тіла Ганнусі, прикритого тільки тонкою довгою сорочкою. Вона зіщулилась, але рішуче відійшла від порога хати, щоб уже посеред двору застигнути в нерішучості. Прямо перед нею, серед дерев, причаїлось обійстя Павла, але воно було темним, тихим та пустим. Хата витріщалась на неї чорними очицями віконниць, у котрих не було видко навіть проблиску світла. Ніхто не чекав на неї в цій темряві — тільки тиша та повний місяць десь високо в небі.

Постояла ще, коли раптом у густих кущах порічок щось зашаруділо. Вона завмерла, дослухаючись. Невже він, поважний агроном, немов безвусий зухвалий хлопчисько, може сидіти в кущах, чекаючи на її появу? Та у сріблястому світлі місяця побачила Ганнуся не його вродливе лице, а біленьку мордочку песика Колобка.

— Не спиться тобі, розбійнику?

Собака підбіг, завилявши хвостом. Ганнуся погладила його, а коли випросталась, здригнулась.

Біля воріт у світлі місяця стояв Гребенко.

Він постояв якусь мить, а тоді рішуче попрямував до неї, пропалюючи палким, відвертим поглядом. Коли він простягнув руки, аби схопити Ганнусю в обійми, дівчина раптом, несподівано для себе, вигукнула:

— Не треба!

Павло розгублено опустив руки.

— Ганнусю, але чому?

— А ви не знаєте?

— Ні!

— Невже Галина не повідомила вас про те, про що вже встигла розказати моїм батькам? Невже ви не знаєте, що маєте вдруге стати батьком?

У місячному світлі було видко, як Павло нахмурився та скривився. Відчайдушним жестом запустив руку в густе світле волосся, важко зітхнув.

— Знаю я, Ганно, все знаю. На жаль.

— На жаль, — відлунням відгукнулась Ганнуся й затихла. Примара важкої Галини, знервованої та зі злим поглядом, мов жива, стала біля Павла, нагадуючи, що не належить їй цей чоловік і ніколи не належатиме.

Павло зробив до неї крок, упіймав слабку, якусь мляву руку і міцно стис між своїх долонь.

— Але ж то нічого не змінює, Ганнусю, моє світелко. Заради тебе я все покину, як би важко то не було…

— Не кажіть так, — відсахнулась від нього Ганнуся, вивільнивши руку. — Ніколи нам щастя не буде, ніколи не збудуємо ми його на сльозах Галини. Та і я не зможу так жити.

— А кому вона потрібна, Ганю, ця твоя жертва? — розсердився Гребенко. — Гадаєш, що мені? Ні, люба, помиляєшся. Вона нікому, окрім Гальки, не потрібна. Я так стомився від неї, настраждався. Досить! Тепер я щастя хочу, не з нею, обридлою та нелюбою, бути, а з тобою.

— Нічого не вдієш, так уже доля склалась, — повторила Ганнуся мамині слова.

— А ми можемо її змінити, — заперечив Гребенко, ухопивши Ганнусю за плечі й примусивши її глянути на себе. — Ми поїдемо далеко звідси, туди, де будемо тільки удвох. Там не буде Галини, не буде її ревнощів та остогидлого невдоволення.

Ганнуся гірко усміхнулась. Ні, не зможе вона бути з ним щасливою, не для неї він, а то якесь затьмарення, примха молодого та ще недосвідченого серця, котрому забажалось мати те, що було таким гарним і звабливим. І мама має рацію: воно мине, колись мине.

— Ні, — коротко відповіла вона, — я не зможу так учинити, зрозумійте мене!

Павло нахмурився.

— Зрозуміти? Ні, Ганю, я не можу. Мені теж нелегко наважитись покинути дітей, нехай та дитина ще й ненароджена, але Петрик завжди був моїм сумом та болем.

— Ось бачте…

— Але заради тебе я згоден покинути і його, зрозумієш ти це чи ні? — якось знервовано запитав він, і пальці його вже досить болісно вп’ялися в її плечі. Ганнуся здригнулась, але він не відпустив.

— Розумію, але не можу, не можу погодитись.

— Батьки нацькували?

— Ні.

— Ганю, не бреши. Тільки одного я не розумію, чому вночі вийшла до мене…

— Я вийшла, бо хотіла з вами попрощатися, — прошепотіла вона, доторкаючись пальчиком до його напруженого та нахмуреного лиця. — За два дні татко відвезе мене до міста, до свого брата.

Гребенко застиг.

— Ганнусю…

— Так буде краще, — зупинила його заперечення Ганнуся і на якусь мить дозволила йому доторкнутися до себе поцілунком, а потім різко вирвалась із його рук та відступила.

— Прощавайте!

— Ганнусю, стривай!

— Ні, прощавайте!

Але Гребенко, мов не чуючи, рушив до неї, простягаючи руки.

— Ганнусю!

Вона птахою полинула до хати, забігла до сіней, зачинила за собою двері на защіпку та притулилась до неї спиною. За дверима щось бубнів Павло, дряпався, але вона мовчала. І здригнулась, коли почувся тихий голос мами.

— Не спиться, доню?

Ганнуся поглянула у всерозуміючі блакитні очі мами, в котрих світилось співчуття, і тихо