Олександр Леонідович Ушкалов - БЖД

твоєї ноги, нагадує тобі гарматне ядро, що застигло в повітрі й ось-ось має вибухнути... А вночі вона здається мерт­вою обвугленою рибою, що на знак протесту об­лила себе нафтою й учинила акт самоспалення. Тоді мені таке верзлося, ти навіть не уявляєш...

Я справді не уявляв...

Бемкання нарешті вщухає. Люди розбрідаю­ться хто куди, облишивши свої бідолашні батареї в спокої, а Ікарус повертається з кухні й каже,

що хоче поїхати в якийсь кабак. І хоч мені в об­лом злазити зі свого надувного матраца й кудись їхати, я таки це роблю. Ікарус уперто не збирає­ться відмовлятися від своєї затії, а я геть не розу­мію, для чого нам кудись їхати, якщо можна взя­ти в маркеті ще одну пляшку коньяку, п'ять тю­биків зубної пасти й спокійно залишитись удома. Але Ікарус хоче справжнього свята.

– Хочу, щоб було весело, – каже він, – хочу, щоб мені посміхалася доля й симпатичні офіціант­ки, хочу набухатися... А тут, ну чого тут сидіти? У нас тепер навіть дверей до клозету нема. Про яку посмішку долі, про яке свято може йтися?

Крити мені справді нічим, тому ми вивалює­мо на проспект і чекаємо тролейбус до центру міста. Вісімка під'їздить доволі скоро. На щастя, вона порожня, у ній їде сам кондуктор, бо вдень цей вид транспорту реально обертається на кон­сервну бляшанку з божевільною рибою. Тиж­день тому я бачив, як якісь чуваки везли в тралі велетенську чавунну ванну, вона займала до хрі-на місця, тож старпери зняли нереальний кіпіш, а потім на якийсь біс почали скидати в неї свої речі... А ще перед цим мене якось смикнуло про-їхатись на трамваї – то в ньому якийсь гопник віз на задній площадці яву, ну так, мотоцикл яву з довгою дубовою дошкою, по якій він, судячи з усього, сюди заїхав і збирався виїхати... Причо­му в самого гопника був такий невинний вигляд, наче він віз із собою болонку.

Тому їхати в порожньому тролейбусі було жах як незвично. Кондуктор наче як узагалі спав, а ко­ли ми підпалювали до зупинки Отакара Яроша,

тролейбус так кидало й штормило, що могло зда­тися, ніби водій теж спить, а тролейбус обладнано системою автопілота.

Зупинка Отакара Яроша завжди викликала в мене дуже суперечливі спогади. Річ у тому, що тут я зробив свій перший расистський і до­волі необдуманий учинок. Зробив разом зі своїм другом дитинства – Вованом Косим. Ми тоді вчилися в десятому класі, уже покинули футбол і, як і більшість пацанів цієї гопницької школи, займалися важкою атлетикою, простіше кажу­чи – качалися.

Сталося це одного літнього вечора. Ми з Во­ваном їхали в тролейбусі на квартиру до своїх друзів. І власне, нічого б такого не було, як­би на зупинці Отакара Яроша ми не помітили худющого високого нігера. Розумієш, нічого б не трапилося, – виправдовувався Вован пізні­ше, – я що, даун, я що, не розумію, що в паца­нів там у Африці може бути напряг із хавчи-ком? Може, в них там половина населення – дистрофіки? Але нащо було вдягати на голову цю хуйню?

Я значно випереджав Вована за інтелектуаль­ним розвитком, проте ту штуку, яка була в нігера на голові, теж інакше, як хуйнею, назвати не міг. Було таке враження, що першим ділом по приїзді в нашу країну він пішов у жіночий магазин, купив білі капронові колготи, відрізав одну холошину й натяг її на свій чорний череп. Одним словом, побачивши його, ми з Вованом почали пертися. Схоже, нігер це помітив, бо підійшов до вікна,

навпроти якого ми сиділи, і постукав у нього. Ми з Вованом обернулися, і він показав нам свій чор­ний фак... Зробив він це тому, що певно ще не знав усіх особливостей українського менталіте­ту... Вована просто перемкнуло! «Ну добре, – ду­мав, мабуть, він, – якби мені показав фак довгий худий нігер, це ще куди б не йшло... Але ж у нього на голові була справжня ХУЙНЯ!»

Коротко кажучи, Вован підірвався й побіг до кабіни водія. За секунду тролейбус різко за­гальмував і ми з Вованом вистрибнули на вули­цю. Нігеру, схоже, не треба було довго пояс­нювати, що й до чого, тому він почав драпати. Драпав дуже швидко, вимахуючи своїми довги­ми чорними руками, аж якоїсь миті мені почало здаватися, що ми женемося за величезною саранчею, чорною саранчею, причому женемося вже кілька кварталів. Дистанція між нами й ним не скорочувалась. І тут Вован, зібравши докупи всі свої знання з англійської, почав горлати...

– Гей ю, – горлав він, – маза фака, стоп мазафака, гей ю мазафака-мазафака!!!

На самого Вована це вплинуло якось майже магічно. Він відірвався від мене, й тепер здавалось, що той женеться за нігером, а я в свою чергу жену­ся за ним. Так тривало ще кілька кварталів, але Во­ван усе-таки його наздоганяв... І врешті-решт схо­пив нігера за капюшон. Той шкопиртнув, полетів шкереберть, і Вован завалився на нього всією сво­єю дев'яностокілограмовою тушею. Коли я підбіг до них, Вован Косий так і лежав на нігері, продов­жуючи, щоправда, вже не так активно, повторюва­ти своютантру: мазафака, стоп, стоп, мазафака.

—Вован, – поплескав я його по плечу, – все, чувак, злазь із нього.

—Йолкі, – схопився Вован із нігера, – я лежав на нігері! Господи, тільки нікому не розказуй...

—Добре-добре, – заспокоїв його я.

Наш чорний кривдник тим часом лежав на зе­млі, міцно заплющивши очі, скрутившись калачи­ком і закривши руками голову. Складалося таке враження, що над ним стоїмо не ми, а якісь страш­ні африканські божества, в які вірувало плем'я цього бідолахи.

—Ну шо, – спитався Вован і потер руки, – пиздимо?

—Ні, – похитав головою я, – він на землі, а лежачих ми не б'ємо, ми ж нормальні чуваки.

—Він на землі, – повторив Вован, – а ми нормальні чуваки... – здавалося, він сам переко­нує себе в тому, що ми нормальні чуваки. – Шо ж робити? – занервував він.

—Та ну його на фіг, ти й так його ледь не розча­вив, – спробував був я скерувати інцидент у мирне річище.

—Але ж як, він же це... – зам'явся Вован.

—Що це? – спитав я.

—Ну це! – розвів руками мій кумпль.

—Образив нашу національну гідність?

– Точно! – випалив Вован. – Ще й як образив! Тут нігер запідозрив щось неладне, розплю­щив одне око й сказав ламаною англійською:

– Ай хев мані...

– Шо він пиздить? – спитав мене Вовантак, немов ми були на міжнародній конферен­ції, а я був його персональним