Брет Істон Елліс - Американський психопат

Він потискає руку тільки Тімоті й забирає своє шампанське у Ніккі. Вона посміхається, ввічливо, наче робот — певно, що не розмовляє англійською.

— Монтґомері, — м’яким, неформальним тоном каже Прайс, дивлячись на Ніккі. — Як твої справи?

— Ну, люди, — каже Монтґомері, — бачу, у вас першокласний столик. Ще не розрахувались? Жартую.

— Послухай, Монтґомері, — каже Прайс, досі витріщаючись на Ніккі, незвично добрий до людини, яку я вважав чужою. — Зіграємо у сквош?

— Подзвони мені, — неуважно каже Монтґомері, оглядаючи кімнату. — Це не Тайсон?.. Ось моя візитівка.

— Чудово, — відповідає Прайс і ховає картку до кишені. — У четвер?

— Не зможу, завтра лечу в Даллас, але… — Монтґомері вже відходить від столу, поспішаючи ще до когось, і тягне за собою Ніккі. — Давай наступного тижня.

Ніккі посміхається мені й опускає очі долі — там бежеві, блакитні й світло-зелені плитки перетинаються трикутниками, — наче підлога може дати відповідь чи хоч якусь підказку, навести можливу причину того, чому вона з Монтґомері.

Я ліниво розмірковую, чи не старша вона за нього і чи не загравала до мене.

— Побачимось, — каже Прайс.

— Побачимось, народе… — Монтґомері вже на півдорозі з залу. Ніккі йде за ним. Я помилявся: у неї є задок.

— Вісімсот мільйонів, — присвистує Мак-Дермотт й хитає головою.

— Що за коледж? — питаю я.

— Посміховисько, — натякає Прайс.

— Роллінз? — намагаюсь вгадати я.

— Уяви собі — Хемпден-Сідней, — каже Мак-Дермотт.

— Він паразит, невдаха й слимак, — підбиває підсумок Ван-Паттен.

— Але у нього вісімсот мільйонів, — наголошує Мак- Дермотт.

— То піди і візьми у цього карлика в рот, може, так ти замовкнеш, — каже Прайс. — Невже тебе можна аж настільки вразити, Мак-Дермотте?

— Все одно, — зауважую я, — дівчина нічого.

— Так, гаряча крихітка, — погоджується Мак-Дермотт.

— Підтверджую, — неохоче киває Прайс.

— Ну вас, — з гіркотою говорить Ван-Паттен, — я ж знаю цю дівку.

— Та невже, — стогнемо ми всі разом.

— Дай вгадаю, — кажу я. — Підчепив її в «Тунелі», так?

— Ні, — говорить він, відсьорбуючи зі своєї склянки. — Вона модель. Анорексичка, алкоголічка, знервоване стерво. Абсолютна француженка.

— Що ти верзеш, — я не розумію, бреше він чи ні.

— Поб’ємось об заклад?

— То й що, — знизує плечима Мак-Дермотт. — Я б її трахнув.

— Вона випиває літр «Столичної» за день, потім вибльовує її та випиває заново, Мак-Дермотте, — пояснює Ван-Паттен. — Цілковита алкашка.

— Цілковита дешева алкашка, — буркоче Прайс.

— Мені байдуже, — хоробро каже Мак-Дермотт. — Вона прекрасна. Я хочу її трахнути. Я хочу з нею одружитись. Хочу, щоб вона народила мені дітей.

— Господи, — каже Ван-Паттен, мало не вдавившись. — Хто хоче одружитись з дівкою, яка народить кухоль горілки з журавлиновим соком?

— Він має рацію, — кажу я.

— Ага, а ще він хоче підчепити вірменську ціпоньку на барі, — глузує Прайс. — Що, як вона народить пляшку шампанського й пінту персикового соку?

— Яка вірменська ціпонька? — роздратовано запитує Мак-Дермотт, витягуючи шию.

— Господи, та пішли ви, педики… — зітхає Ван-Паттен.

Метрдотель підходить привітатись із Мак-Дермоттом, помічає, що перед нами нема наших «Белліні», і втікає, перш ніж ми зупиняємо його. Не знаю, звідки Мак-Дермотт так добре знає Алена, — може, через Сесілію? Це мене дратує, але я вирішую зрівняти рахунок, показавши всім свої новенькі візитні картки. Я витягаю одну зі свого гаманця зі шкіри газелі («Барніз», 850 доларів) і жбурляю на стіл, чекаючи на реакцію.

— Що це, грам? — запитує зацікавлений Прайс.

— Нова візитівка, — я намагаюся поводитись, як завжди, але не можу втримати гордовиту посмішку. — Що скажете?

— Ого, — Мак-Дермотт підіймає її, проводить пальцем, він справді вражений. — Дуже гарно. Подивись.

Він передає картку Ван-Паттену.

— Учора забрав із друкарні, — зауважую я.

— Гарні кольори, — каже Ван-Паттен, ретельно вивчаючи картку.

— Колір слонової кості, — пояснюю я. — А шрифт — Silian Rail.

— Silian Rail? — перепитує Мак-Дермотт.

— Так. Непогано, а?

— Справді, дуже круто, Бейтмене, — стримано каже Ван-Паттен, вилупок заздрісний. — Але це маячня…

Він дістає свій гаманець і кладе картку поряд із попільничкою.

— Ти на це поглянь.

Ми всі схиляємось над столом, розглядаючи візитівку Девіда, і Прайс тихо каже:

— Це справді гарно.

Моїм тілом проходить короткий спазм заздрощів — такий елегантний колір, стильний шрифт. Я стискаю кулаки, слухаючи, як Ван-Паттен самовдоволено каже:

— Колір яєчної шкаралупи і шрифт Romalian… — він повертається до мене. — Що скажеш?

— Гарно, — каркаю я і змушую себе кивнути, коли помічник офіціанта приносить чотири нових «Белліні».

— Господи, — каже Прайс, підносячи картку до світла й ігноруючи принесені напої. — Це ж просто супер. Звідки в такого телепня, як ти, стільки смаку?

Я дивлюсь на візитівку Ван-Паттена, потім на свою, і не можу повірити, що Прайсу справді більше подобається перша. Мені аж паморочиться в голові, я роблю ковток і глибоко вдихаю.

— Але чекайте, — каже Прайс, — бо ви ще нічого не бачили…

Він дістає свою картку з внутрішньої кишені пальта, повільно, драматично демонструє її й наголошує:

— Моя.

Навіть я мушу визнати — вона неймовірна.

Раптом ресторан віддаляється кудись, його гамір стихає, перетворюється на беззмістовне дзижчання порівняно з цією візитівкою, і тільки слова Прайса вирізняються чітко:

— Рельєфний шрифт, колір вибілених хмар…

— Чорт забирай, — вигукує Ван-Паттен, — я ніколи такого не бачив…

— Так, дуже гарно, — мушу визнати я. — Але, чекайте, давайте подивимось на картку Монтґомері.

Прайс дістає її, хоча він й видається байдужим, я не розумію, як можна ігнорувати цей ніжний, злегка кремовий відтінок, приємну товщину паперу. Мене пригнічує те, що я все це почав.

— Піца. Давайте замовимо піцу, — каже Мак-Дермотт. — Хтось буде піцу зі мною? Може, рибну? М-м-м-м-м, Бейтмен точно хоче її, — каже він, жадібно потираючи руки.

Я беру візитівку Монтґомері й проводжу по ній пальцями, щоб відчути її на дотик.

— Непогано, так? — з голосу Прайса стає зрозуміло: він бачить мою заздрість.

— Так, — недбало відповідаю я, передаючи йому картку,