Брет Істон Елліс - Американський психопат

наче мені взагалі начхати, але насправді мені важко ковтати.

— Рибна піца, — нагадує Мак-Дермотт. — Я помираю з голоду.

— Ніякої піци, — белькочу я з полегшенням від того, що картку Монтґомері прибрано з моїх очей, що вона повернулась до кишені Тімоті.

— Ну ж бо, — скиглить Мак-Дермотт, — давайте замовляти піцу.

— Замовкни, Крейґу, — каже Ван-Паттен, спостерігаючи за офіціанткою, яка приймає замовлення в іншого столика. — Але цю гарнюню можна й покликати.

— Це не наша офіціантка, — каже Мак-Дермотт, крутячи в руках меню, яке він висмикнув у помічника офіціанта.

— Все одно поклич її, — наполягає Ван-Паттен. — Замов води, чи «Корону»[47], чи ще щось.

— Чому її? — запитую я, ні до кого конкретно не звертаючись.

Моя візитна картка лежить забута на столі, поряд із орхідеєю в синій скляній вазі. Я забираю її, згортаю і кладу назад у гаманець.

— Вона кап-у-кап та дівчина, що працює в «Блумінґдейлз», у відділі Джорджетти Клінгер, — каже Ван- Паттен. — Поклич її.

— То хтось хоче піцу чи ні? — Мак-Дермотт починає скаженіти.

— Звідки тобі знати? — питаю я Ван-Паттена.

— Я купую там парфуми для Кейт, — відповідає він.

Прайс жестикулює, привертаючи нашу увагу.

— Я ж вам казав, що Монтґомері — карлик?

— Хто така Кейт? — запитую я.

— Кейт — дівчина, з якою у Ван-Паттена роман, — пояснює Прайс, дивлячись на столик Монтґомері.

— А що сталось із міс Кіттрідж? — питаю я.

— Так, — посміхається Прайс, — що сталось з Амандою?

— Боже, хлопці, попустіться. Вірність? Авжеж.

— А заразитися не боїшся? — запитує Прайс.

— Від кого, від Аманди чи від Кейт? — питаю я.

— Я думав, ми погодились, що не можемо захворіти. — Ван-Паттен підвищує голос. — Так що… бовдури, замовкніть.

— Я вам не казав…

Приносять ще чотири «Белліні». Тепер їх на столі вісім.

— Господи, — стогне Прайс, намагаючись упіймати помічника офіціанта, перш ніж той піде.

— Рибна піца… рибна піца… — Мак-Дермотт знайшов свою мантру на цей вечір.

— Скоро нас атакують збуджені іранські дівки, — гуде Прайс.

— Ймовірність — нуль, нуль, нуль, самі розумієте… Ви слухаєте? — запитує Ван-Паттен.

— …рибна піца… рибна піца… — Мак-Дермотт ляскає рукою по столу, стіл хитається. — Чорт забирай, мене хтось слухає чи ні?

Я все ще в трансі від картки Монтґомері — стильного кольору, товщини паперу, шрифту, друку, тож раптово здіймаю кулак, наче збираюсь вдарити Крейґа, і кричу, навіть реву:

— Ніхто не хоче довбану рибну піцу! Піца має бути дріжджова, мати сирну скоринку і трохи віддавати хлібом! Тут скоринка надто тонка, бо дебільний місцевий шеф-кухар усе пересмажує! Місцева піца висушена і крихка!

Розчервонівшись, я грюкаю об стіл келихом із «Белліні», а коли підводжу очі, виявляється, що нам принесли закуски. Фігуриста офіціантка дивиться на мене з дивним, заціпенілим виразом обличчя. Я витираю чоло і м’яко їй посміхаюсь. Вона стоїть і дивиться на мене, як на якесь чудовисько, — вона справді видається наляканою, і я зиркаю на Прайса — для чого? Для підтримки? Він одними губами вимовляє «сигари» і поплескує по кишені.

Мак-Дермотт тихо каже:

— А я не думаю, що вона крихка.

— Любонько, — кажу я, не звертаючи уваги на Мак-Дермотта, беру офіціантку за руку і підтягую до себе. Вона тремтить, але я посміхаюсь, і вона зрештою дозволяє себе обійняти. — Зараз ми збираємося чудово тут повечеряти… — пояснюю я.

— Але я не це замовляв, — перебиває Ван-Паттен, дивлячись у свою тарілку. — Я хотів ковбаску з мідій.

— Замовкни, — грізно зиркаю на нього я і спокійно повертаюся до дівчини, посміхаючись, наче ідіот, але ж красивий ідіот. — Послухай, ми хороші клієнти, ми, певно, замовимо тут дорогого бренді, коньяку — хтозна. Ми хочемо відпочити, насолодитись…

Я обводжу зал рукою.

— …атмосферою. А тепер, — другою рукою я дістаю свій гаманець зі шкіри газелі, — нам хотілося б хороших кубинських сигар і щоб нас не турбували якісь неотесані…

— Неотесані, — Мак-Дермотт киває на Ван-Паттена та Прайса.

— Неотесані й неввічливі клієнти чи туристи, які неодмінно скаржитимуться на наші невинні звички. Тож…

Я вкладаю у її вузьку руку купюру, сподіваюся, це п’ятдесят доларів.

— Якщо ти зможеш зробити так, щоб нас не турбували, поки ми тут, ми будемо дуже вдячні. — Я беру її долоню і згортаю в кулачок навколо купюри. — А якщо хтось буде скаржитися… — Роблю паузу і загрозливо кажу: — Викиньте їх звідси.

Вона мовчки киває і відходить, із тим самим заціпенілим виразом обличчя.

— Ще одне, — додає, посміхаючись Прайс, — якщо чергова партія «Белліні» з’явиться в радіусі 20 футів[48] від цього столу, ми влаштуємо метрдотелю спалення на вогнищі, так що попередьте його.

Тривала пауза, протягом якої ми вивчаємо наші закуски, аж нарешті Ван-Паттен говорить:

— Бейтмене?

— Так? — Я наколюю на виделку шматочок морського чорта, набираю трохи золотого кав’яру і кладу виделку на місце.

— Ти просто ідеальний, — муркоче він.

Прайс помічає іншу офіціантку, яка наближається до нас із тацею, на якій стоять чотири келихи для шампанського з блідо-рожевим напоєм, і каже:

— Та заради Бога, це вже смішно…

Офіціантка ставить келихи на сусідній столик, для чотирьох жінок.

— Гаряча, — каже Ван-Паттен, оминаючи увагою свою ковбаску з морських гребінців.

— Підкачана, — погоджується Мак-Дермотт. — Це точно.

— Я не вражений, — пирхає Пірс. — Ви на її коліна подивіться.

Підкачана офіціантка стоїть там, поки ми її вивчаємо, і хоча ці коліна насправді належать довгим, засмаглим ногам, важко не побачити, що одне з них явно більше за інше. Ліве коліно більш горбисте, майже непомітно товстіше за праве, однак цей незначний недолік тепер видається нам непереборним, і ми всі втрачаємо цікавість до неї. Ван-Паттен дивиться на свою тарілку, ошелешено підводить очі до Мак-Дермотта і каже:

— Ти не це замовляв. Це суші, не сашимі.

— Господи, — зітхає Мак-Дермотт. — Ти ж сюди не їсти прийшов.

Якийсь тип, схожий на Крістофера Лаудера, підходить до нашого столу, плескає мене по плечу і каже, перш ніж рушити до вбиральні:

— Чудова засмага, Гамільтоне.

— Чорт, — кажу я. — Сподіваюсь, я не зашарівся.