Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

мій ешафот має бути ось тут, поряд, праворуч, за тими скляними дверима… Я продовжував сидіти, загіпнотизовано дивлячись, як автомобілі звертали на майдан Етуаль, як сотні мурашок одна за одною йдуть стежкою до мети, оббігаючи кожну перепону.

Я зібрав рештки мужності й повільно повернув голову праворуч — там була висока імпозантна будівля. Два перших поверхи були затулені величезною вітриною, а внизу тієї вітрини золотавими буквами — ім’я мого ката: Cartier.

— Уяви, — сказав Дюбрей, — на що буде схожий світ, коли жодна ситуація не в змозі примусити тебе почуватися незручно.

— Мені до того далеко.

— Єдиний спосіб дістатися цього — вштрикатися в реальність, іти навпростець проти об’єктів твого страху, аж поки страх не щезне, а не ховатися в куток і плекати свій ляк перед незнайомцями.

— Можливо, — відповів я.

Але я не був у тому певен.

— Слухай, зрозумій же, що, зрештою, люди, до яких ти там звернешся, — такі самі люди, як ти — на зарплатні, на середній зарплатні, — вони й самі не можуть собі дозволити Cartier…

— То що конкретно я маю робити? Яке моє завдання?

— Ти будеш просити показати годинники. Ти маєш поміряти штук п’ятнадцять, ставити якомога більше запитань, а потім піти, нічого не купивши.

Стало ще більш лячно.

— Мені спочатку треба покурити.

— Ще одне…

— Що?

Він узяв мобільний, набрав номер — і в його кишені стиха задзвонило. Він вийняв маленький апарат тілесного кольору, натиснув кнопку — і дзвінок стих.

— Надягни це собі у вухо. Тоді я чутиму, як ти говориш, а ти чутимеш мене й мої поради.

— Що це за маячня? — спантеличено спитав я.

— І останнє…

— Та що ж іще?

— Розважайся. Це найкраща порада, яку можна тобі дати. Якщо тобі це вдасться — ти виграв. Перестань усе сприймати так серйозно. Розслабся та сприймай це випробування як гру. Це ж і є гра, чи не так? Ніхто нічого не втрачає — лиш проводимо експеримент.

— Ну…

— Знаєш, кожен вільний дивитися на життя, як на площу, засіяну пастками, які треба оминати, або ж як на майданчик для ігор, де в кожному закутку є якийсь цікавий досвід, який збагачує.

Я мовчки вийшов із машини. Вуличний шум враз оточив мене зусібіч: безліч автівок звертали з майдану Етуаль до Тріумфальної арки; широким тротуаром снували туристи; купки молоді раз по раз забігали в метро та зникали в тьмяних підземних переходах. Дмухнув теплий вітерець і дещо розвіяв мої важкі думки.

Я трохи відійшов і, не поспішаючи, запалив сигарету. Без особливого завзяття до «мерседеса» підійшли поліціянти, щоб переставити автівку, припарковану в геть неналежному місці.

Дюбрей сказав про тест. Він сказав, що хоче перевірити, чи є в мене прогрес. Це, безсумнівно, означало, якщо він вважатиме, що мого прогресу недостатньо — він найближчими тижнями даватиме інші неприємні завдання. Аби уникнути цього, слід опануватити себе та успішно пройти випробування — іншого вибору немає. У всякому разі я був певен, що так просто він мене не облишить.

Я кинув недопалок на тротуар і ретельно — аж надто ретельно — розтер його. Я глянув знизу вгору на скляну стіну цього храму розкоші. Мене трохи трусило. Але ж годі — час іти!

~ 6 ~

Я глитнув слину і штовхнув вхідні двері. Якоїсь миті перед очима промайнув образ матері, змореної безперестанним пранням. Троє молодиків у темних костюмах привіталися зі мною, мовчки кивнувши головою; один із них відчинив мені другі двері, і я раптом опинився всередині — у всесвіті, який досі був мені геть незнайомий. Щосили я намагався прибрати впевненого вигляду.

Крамниця була велична, широка, із височенною стелею, під якою мінилася вогнями люстра. Посередині були монументальні сходи. Усюди стояли шафи й тумбочки, які сяяли виставленими в них коштовностями. Стіни були оббиті велюром, який поглинав світло. У повітрі ширяв легкий, ледве вловимий, невідомий, але заспокійливий запах. Підлога була встелена темно-червоним килимом, який робив ходу безшумною і був настільки м’яким, що хотілося впасти, загорнутися в нього, заплющити очі й заснути, облишивши весь клопіт. Гостроносі жіночі туфлі на високих підборах — дуже гарні, дуже жіночні — ступали цим килимом і крок за кроком прямували… до мене. Я повільно підвів очі… Худорляві довжелезні ноги, чорна коротка вузька спідниця по фігурі. Приталений піджак — дуже приталений… Блондинка. Очі світло-блакитні, як крига. Ідеально, аж до штучності, пригладжене волосся. Холодна краса.

Вона дивилася просто на мене. Чітким, натренованим голосом вона спитала:

— Доброго дня, пане. Чим можу допомогти?

На її обличчі не було й тіні посмішки. І я, заціпенілий, загадувався над питанням: чи то її звична манера поведінки, чи вона вже розпізнала в мені чужорідний елемент — відвідувача, який не стане покупцем. Від її погляду я почувався наче голим, немов із мене зірвали маску, викрили мене.

— Я хочу подивитися… чоловічі годинники.

— Із нашої колекції чи сталеві?

— Сталеві, — відповів я, задоволений, що маю можливість обрати щось не таке далеке від моїх повсякденних уявлень.

— Золото треба! — проревів Дюбрей у навушнику.

Я злякався, що продавчиня почує його голос. Вона, здавалося, нічого не помітила. Я мовчав.

— Ходіть за мною, сказала вона мені тоном, від якого я відразу пошкодував про свій вибір — тоном, який означав «навряд чи». От же ж бридка…

Я йшов за нею, похнюпивши голову й спостерігаючи за її туфлями. Багато можна сказати про людину за її ходою. Хода цієї дівчини була ствердною, тренованою — ніякої спонтанності. Вона провела мене в першу кімнату і попрямувала до однієї з дерев’яних шаф. Вправний рух золоченого ключика в її пальцях з ідеальним червоним манікюром — відчинилась горизонтальна вітрина. Вона вийняла тонку тацю, вкриту оксамитом, на якій велично лежали годинники.

— У нас є Pasha, Roadster, Santos і знаменитий французький Tank. Це механічні годинники з автозаводом. Також є Chronoscaph — більш спортивного стилю: каучуковий браслет зі сталевими вставками; годинник герметичний — тримає до ста метрів.

Я не слухав, що вона каже. Її слова резонували в моїй голові — я не намагався розпізнати суть. Моя увага була прикута до жестів, що супроводжували її мову. На кожний годинник вона показувала довгими пальцями, не торкаючись, — немов доторком можна було їх пошкодити. Сама лиш її манера жестикулювання надавала коштовності цим мертвим виробам зі звичайного металу.

Треба було говорити, треба було попросити їх поміряти. Але слова, завжди такі легкі, раптом стали важкими під натиском професіоналізму продавчині. Її слова й жести демонстрували таку досконалість та