Марина та Сергій Дяченко - Оскол

червону цегляну стіну. Брама, міцна, наче й не відала часу, була розчахнута — заходь. Дорога й заходила, гублячися десь у глибині; Ґай загальмував, безпорадно озираючись у пошуках об’їзду — марно. Біля стін Селища ліс змикався, наче сторожа. Чорні, похмурі споруди-вуглини… «Згарище»…

— Ну?! — спитав-наказав Ратенфенґер.

Завив двигун.

У дитинстві він так само перегортав страшні сторінки — скоріше, і нічого з тобою не трапиться. Скоріше…

Машина ледве повзла.

Двигун гарчав, як лютий звір — а фурґончик тягнувся, наче стара шкапа. Ґай трусився, чіпляючися за кермо, мов за соломинку, а назустріч йому пливла головна вулиця Порожнього Селища, настільки явно і давно порожнього, що навіть кропива не наважилась оселитися в затінку тутешніх парканів. Навіть могутній ліс не в змозі здолати межі — ані травинки, ані мурашки, взагалі нічого живого. Порожньо і чисто; Ґай відчуває цю стерильність, цей смак мертвої води, перекип’яченої, дистильованої — рідини, де нема взагалі НІЧОГО…

— Ти роздивляйся, — запросив Ратенфенґер. — Дивися, може, щось забажаєш пригадати… Поговорити про щось, спитати… Приглядайся, хіба не цікаво…

Ґаю не було цікаво. Що цікавого у людському житлі, звідки раптом забрали мешканців; дрібні деталі людської присутности робили ще моторошнішою загальну пустку. Слід дерев’яного черевика в багні перед брамою. Візок з золотою, свіжою, ніколи не змоченою дощем соломою. Колодязь із цеберкою — підходь і пий… Здається, ще хвилюється вода у цеберці, наче її мить тому поставили на землю… Ґай був упевнений: ручка колодязного коловороту тисячу років зберігає тепло долоні… Торкнись — і відчуєш його.

Пахне людьми. І водночас — запустінням… Нестерпний коктейль. І машина повзе, як у сні, долаючи невидимі перепони…

— Зупини, Ґаю.

Здається, Ратенфенґер уперше назвав його на ім’я.

— Зупини.

Ґай без жодних роздумів натиснув на ґаз; машина шарпнулася і заглухла. Фурґончик незграбно підстрибнув, трусонув клітками, крутнувся — і в’їхав у невисоку огорожу чийогось ґанку.

Запанувала ватяна тиша.

— Підемо, Ґаю.

— Цього не було в угоді, — Ґай дивився просто перед собою. У кут темного дерев’яного будинку, під яким, можливо, закопали живого півня. При закладанні…

— Не було цього, — шепотів він далі. — Не домовлялися.

Ратенфенґер зітхнув:

— Хіба б ти погодився?.. Коли б ми домовлялися ТАК.

— Потрібна вам моя згода?!

— Припини істерику. Є хтось, хто потребує тебе бачити. Сьогодні. Зараз. Для когось це вельми важливо, і я хотів би бачити тебе чоловіком. Зможеш?

Ґай мовчав, намагаючись усвідомити всю глибину провалля, до якого потрапив. Яке був прийняв за калюжу і сміливо стрибнув. Ось тепер летить, летить, і кінця-краю цьому немає…

Ґаю зостався єдиний вагомий аргумент. Принаймні, цілком щирий.

— Я боюся.

— Знаю.

— Не хочу!

— Що поробиш…

Ратенфенґер легко зіскочив на землю; торбинка лишилася на сидінні, і знетямлений Ґай встиг здивуватися — цілу дорогу беріг, як бозна який скарб, а тепер забув… Залізні сходинки кабіни здалися йому неймовірно стрімкими, тож виповз він незграбно, мов воша.

Стерта бруківка обпекла йому ноги. Відчуття було таке реальне і гостре, що він зі свистом втягнув у себе повітря; на щастя, опік існував лише в його уяві. Бруківка — Ґай перевірив рукою — була холодна, як і годиться мерцеві.

Щуролов кивнув йому — і мовчки заглибився у провулок, наче й не мав сумніву, що Ґай піде за ним. І Ґай пішов, як от пес на мотузці. Щуролов крокував спокійно, мов рідною вулицею, буденно, мов на щоденну роботу; на роботу, думав Ґай, дивлячись, як миготять п’яти проводиря, на роботу, завів тут якусь тварюку і вигодовує подорожніми… Маячня. Та звідки серед цих музейних споруд новенький котедж з блискучими вікнами?!

Видовище було таким диким, що Ґай уповільнив кроки… на вишуканій лавчині біля високого ґанку лежала розгорнута порно-газетка. З позавчорашнім — Ґай пригледівся — так, позавчорашнім числом…

Щуролов майже зник з очей. Ґай побіг, хотів гукнути — але крик не вийшов; проводир ступав легко і розмірено, не ступав навіть, а виступав, наче виконуючи таємний ритуал, і від прямої спини його віяло такою урочистою незворушністю, що Ґай не наважився наблизитись.

Тоді, у боротьбі з ціпенінням жаху, він почав уголос рахувати кроки:

— Сто тридцять сім… сто тридцять вісім…

Щуролов завернув.

Нова вулиця, темніша і вужча, стіни, будинки, огорожі, знову стіни, і все менше вікон, наче обличчя — без очниць.

— Тисяча два… тисяча три…

Тремтячий голос Ґая стушувався, поки не перетворився на шепіт, що захлинувся і зник.

Ось вона, площа… незвично велика, неправильної форми, мощена бруківкою. А посеред неї…

Ґай остовпів.

Посеред площі стирчав кам’яний палець. Мотузки, що вгризаються у тіло, лемент натовпу…

Кам’яний стовп укритий шаром кіптяви. Підвищення довкола нього вкрите попелом.

Горище… Ні, Згарище.

Ґаю навіть полегшало — ось воно що, просто варіація знайомого сну. Кепсько, що сон повернувся — але зі сну можна вислизнути. Утекти, прокинутися, піти…

І він укусив собі зап’ястя. Всією душею сподіваючись, що мара зникне і він прокинеться у прохідній кімнаті Старої, погляне на годинник і переконається, що спізнився на роботу…

— Чого тільки людині не насниться, — сказав Щуролов, не озираючись. — А може, тобі наснилося, що ти студент? Що працюєш? Що возиш нутрій?..

У останніх словах абсолютно серйозної фрази раптом проступив глум; Ґай тупо дивився на свою руку — з білими слідами зубів. На його очах вони наллялися кров’ю…

— От і ні, — сказав він, долаючи тремтіння. — Я є. Я народився, виріс, живу, і мені нічого не наснилося… Тут я не був. Ніколи.

— Ти впевнений?..

Ґай побачив, як Щуролов виймає флейту. І хотів навіть скрикнути «не треба!», але слова застрягли йому в горлі.

— Йди-но сюди… Стань поруч. Не смій хилитися!.. — голос Щуролова опосів собою цілий майдан. На місці свого проводиря Ґай побачив темного велета, неймовірний силует на фоні раптом зсутенілого неба. Побачив і відсахнувся — але його підхопили і поставили на помості.

Звук флейти.

Ніщо в світі не може мати такого звучання. Його чують не вухами, а шкірою, нирками, серцем; світ луснув, як його вчув.

З одного боку провалля зосталися села і міста, церкви і в’язниці, ринки і кладовища, лікарні й борделі; з другого — порожня площа, що більше не була безлюдною.

Їх сотні. Тисячі; їх вихлюпнули вузькі вулиці, чи то сира земля, а може, вони завжди стояли тут, очікуючи цього дня. День цей настав, і не було для них нічого страшнішого, ніж спізнитися на поклик. Майдан заповнився, та вони все з’являлися. Ґай карлючився від божевільного звуку, але коли вже не стало сил терпіти,