Марина та Сергій Дяченко - Оскол

торбинки на обрус перекочовували різноманітні наїдки і напої.

Розімлілий Ґай спостерігав, як з’являються перед ним нові і нові порції, і початковий острах змінився цікавістю до гастрономічних див, яких він не те що не куштував, а й не чув, що такі існують… Закушували розумуваннями господаря — тому що, звісно, господарем столу був Ратенфенґер.

— Кухарі, — казав він, — це краща частина людства… З кухарями мені завжди було легко. Жерці вівтаря, ім’я якому — шлунок… Якось трапилася кумедна історія. В одному заморському місті у місцевого султана був кухарем такий собі Мустафа…

Ґай уже не сидів, а лежав, жував травинку; оповідання про Мустафу точилося, огортало, заколисувало…

… — Рівно за три роки я повернувся, як і обіцяв… Слухай, ми забарилися. Час їхати.

Ратенфенґер поглянув на сонце, і Ґай побачив, що дивиться той не мружачись, широко розплющеними очима… Дивиться на сяйливий диск і не блимає. Ґаю знову стало не по собі.

Перед від’їздом добрий Щуролов запхав у кожну клітку по великому жмуту соковитої трави; Ґай спробував заперечити — у дорозі нутрій заборонялося годувати, — але поступився… чого вже там. Ейфорійне збудження змінилося млявим, збайдужілим заціпенінням.

— Так ось, — продовжував Ратенфенґер, трусячися в тісній кабіні. — Коли я повернувся, бідака злякався… не міг вирішити, чи втекти, чи улестити… Знаєш, там у них навіть в’язниць немає, зате повно катів з батогами. За серйозний злочин карають батогами до смерти… То ж коли зранку заволали сурми…

Довгий, протяжний, лункий зойк покрив гурчання двигуна, брязкіт кліток і голос оповідача. Вискнули гальма; Ґай вдарився об кермо, але не відчув болю.

— Чуєте?!

Ратенфенґер обірвав оповідання і насупився.

— Що це? — прошепотів Ґай.

— Ліс, — роздумливо сказав Флейтист. — Ліс, розумієш… Така справа… їдьмо.

— Може…

— Рушай.

Ґай скорився; машина поповзла вперед, і Ґаю хотілося, аби вона присіла, підібгала колеса і втиснулася у землю. А ще більше — опинитися далеко-далеко звідси, бодай і в шинку, в бійці…

Він раптом напружився і подався допереду; там, на узбіччі, в плутанині тіней, йому привиділося щось… Ні, не примарилося…

— Лежить, — сказав він хрипко. Ратенфенґер здійняв брови; він дивився туди ж, куди і Ґай.

— Лежить, — повторив Ґай з відчаєм. — Ось…

Попереду, на узбіччі, серед брудної купи зіпрілого листя лежала людина.

Жінка.

Темно-синій зношений плащ підбився на спині і оповив півголови. Видно тільки струнку ногу в коричневій панчосі і плутанину волосся над головою. Права рука жінки викинута вперед; на ніжному зап’ястку масивний браслет із жовтого металу.

— Боже, — прошепотів Ґай. Машина смикнулася; Ратенфенґер відкинувся на спинку сидіння, а Ґай уже гальмував, розчахував дверцята і намацував під сидінням аптечку:

— Господи…

— Ти куди? — різко спитав Ратенфенгер.

Ґай уже зістрибнув на землю. Гарячково озирнувся в пошуках можливого ворога — нікого не побачив і ступив до простертої. На мить стало млосно від страху — дивна жінка, можливо, мертва, посеред лісу — але Ґай подолав слабість, зціпив зуби, нахилився, простягнув руку, аби відгорнути плащ…

Його грубо схопили за барки. Здійняли над землею і пожбурили на кроки два назад.

Очі Щуролова палали, наче зелені лампи; міряючи Ґая холодним поглядом, він ногою відсунув набік аптечку:

— Ну ти й…

За мить у нього в руках опинилася флейта; Ґай стулив вуха.

Звук просочився крізь пальці. Недобрий… Відворотний… Нестерпно болючий. Ґай відкрив рот, але зойкнути не встиг.

Не припиняючи грати, Щуролов обернувся до простертого тіла; воно здригнулося. Забилося в конвульсіях — і перестало бути тілом; тепер це був не плащ, а чорна перетинка, під якою — не жіноча фігура, а сліпа труба, зміїний оцупок, шкірястий мішок з гроном тонких суглобистих щупалець, що так схоже зімітували людське волосся… Нога в панчосі обернулася на пульсуючу кишку, а там, де колись було коліно, відкрилося каламутне, наче заволочене лоєм, око. Золотий зап’ясток виявився кістяною пластиною.

Ґая підкинуло… Він відповз до фургону, сховався за колесо і вкусив себе за руку.

— Життя в усіх його проявах, — гидливо зауважив Щуролов. — Живемо, використовуючи інстинкти. Дві принади одночасно — добрий хлопчик рятуватиме нещасну жінку, жадібний дядько — золото… Поглянь, яка худа; ось-ось з голоду здохне.

Шкірясті боки незнаної тварюки ходором ходили; від хрипкого булькотіння, що зчинялося при цьому, Ґая трохи не знудило.

— Равликів, мабуть, їсть… Бо людей, думаю, тут давно не бувало. А хто бував, у тих страх був потужніший за жадобу і… як її там… шляхетність… Безнадійно. Безнадійно, — резюмував він, звертаючися до шкіряного мішка. Той засмикався, і напівнепритомний Ґай розгледів на боці істоти широку пащу, яка оперізувала «мішок», як «змійка» на набитій валізі; Ґай раптом чітко згадав одного фермера, що рік тому зник у лісі, косоокого сором’язливого хлопця, мовчазного, дивакуватого, начебто сам не при собі…

Ґай схлипнув. Аптечка розкрилася; слоїчок з нашатирем, пляшечка з йодом і бинт вивалилися на дорогу.

Численні ноги шкірястої тварюки раптом напружилися і майже вертикально здійняли тіло, змигнуло кругле око; Ґай зойкнув — Щуролов здивовано звів брови:

— Дивись-но… Ого…

Він скинув руку, опустив, і жахне тіло перекинулося, осунулося і завмерло. Щуролов знову заніс руку — потвора застогнала майже по-людському; рука впала, й істота розпласталася серед листя, око її скаламутніло ще більше. Щуролов утретє підняв руку, затримав її у повітрі:

— Геть.

Тварюка сіпнулася; Щуролов опустив руку:

— Геть, кажу..!

Вона зникла миттєво — тільки що ворушилася у купі листя — і вже немає, злетіла стовбуром і розчинилася серед віття.

— Ось і все, — повідомив Щуролов.

Тулячися спиною до колеса, Ґай дивився, як він протер флейту строкатим клаптем, сховав її до футляру і нахилився, аби неквапливо зібрати вміст аптечки. Зібрав. Підійшов і зупинився поруч.

— Навіщо ти це зробив?

— Нічого я не зробив, — відповів Ґай з землі.

— Ні, зробив. Зупинив машину, вхопив цю смішну скриньку… Допоміг би тобі бинт? Опісля зустрічі з таким ось… гадом?

— Я думав…

— Ти не думав. Схопив і побіг… Скажи тепер — навіщо?

Ґай відкрив було рота — але затнувся під суворим поглядом. Під ним-бо будь-які слова здавалися іграшковою, заяложеною нісенітницею.

— Поглянь-но на мене.

Ґай поглянув. Ліс хилитнувся і поплив — незрушними лишилися лише дві зелені щілини; згодом вони повільно зімкнулися.

— А знаєш, — Ратенфенґер не спішив розплющувати очі, — як виглядав би світ, коли б кожний… так би мовити, добрий вчинок… отримував негайну винагороду? Або хоча б не карався, га?

Ґай не знав, що відповісти. Він надто жалюгідний… Надто тупий…

Флейтист гмикнув і поглянув на небо:

— Годі, — сказав він звичайним тоном. — Поїхали.

Година шляху — і ліс вдарився у