Клаус Хагерюп - Маркус і Діана. Світло Сіріуса

поєднують твоє життя з моїм, не знають державних кордонів. Зазвичай я кажу собі: «Тішся малим!»

Я знаю, що ти, як і я, шукаєш сенс життя, та я переконаний, що саме в цьому ти його й знайдеш. У маленькій пташині, що щебече на гілці перед твоїм вікном, у леготі вітру, що розвіває твої коси, в безмежно довірливому погляді юного твого прихильника. Мабуть, ти розумієш, що я маю на увазі.

І не забувай, Діано, хоч як би тяжко було в тебе на душі, десь у світі є малий мільйонер, що думає про тебе.

З повагою, захопленням і щирими дружніми почуттями,

Маркус

На листа вони витратили дві години. Зміст придумав Сіґмунд, а більшість формулювань належало Маркусові як фахівцеві в написанні листів від чужого імені. Поки хлопці сушили над ним голови, лист Маркусові видавався просто фантастичним, та, перечитавши вголос, він засумнівався в його довершеності й боязко зиркнув на Сіґмунда.

— А може, трохи…

— Що трохи?

— Трохи наче задоросло.

— Цебто?

— Ну, вийшло настільки по-дорослому, ніби це лист від якоїсь дитини, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

Сіґмунд не розумів, що він мав на увазі.

— Лист вийшов задорослий, бо Маркус Сімонсен абсолютно дорослий чоловік. Йому… двадцять шість років.

— Двадцять шість?

— Атож, тобі тринадцять, еге ж? І мені тринадцять з хвостиком. Мільйонер Маркус Сімонсен — це ти і я вкупі. Отже, двадцять шість. Він такий же розумник, як і я, плюс ще хвостик, і втричі розумніший за тебе.

— Що?

— Я вдвічі розумніший за тебе, правда ж?

— Де там!

— Але в тебе більше фантазії, ніж у мене, — втішив його Сіґмунд. — Власне, вдвічі більше.

Маркус не дуже тим утішився, та перш ніж устиг щось відповісти, Сіґмунд сказав:

— Утім, оскільки я вже такий дорослий, то додамо, напевно, ще десять років. Нехай йому буде тридцять шість. Дай мені листа.

Маркус дав йому листа, й Сіґмунд закреслив «малий мільйонер» і замість того написав «тридцятишестилітній мільйонер».

— Ось так, — сказав він. — Візьму його з собою і вдома перепишу на татовому комп’ютері.

— Привіт!

На камені позад них випірнула Еллен Кристина в блакитному купальнику. Коси в неї були мокрі. Сіґмунд підвівся.

— Я думав, ти граєш із Рейдаром у м’яча.

Еллен Кристина прибрала з лоба мокре пасмо.

— Фе… він ще зовсім дитина. Можна тут трохи посидіти?

— Сиди скільки влізе, — відповів Сіґмунд. — Ми однак уже йдемо. Гайда, Маркусе.

Маркус знав, що поки вони йшли до велосипеда, Еллен Кристина й далі сиділа на камені, не відводячи очей від моря. І сиділа вона там не тому, що їй просто заманулося посидіти та й усе, а тому, що, попросившися на камінь, вона не хотіла, аби Сіґмунд здогадався, ніби вона припливла туди лише через нього.

— Може, вернемося? — спитав Маркус.

— Чого це?

— Ні то й ні, — промимрив Маркус. — Все збігається.

— Що?

— А те, що в мене вдвічі більше фантазії, ніж у тебе.

Розділ VII

Монс мав працювати аж до кінця липня, тому вони з Маркусом і досі не складали ніяких планів на вакації. Маркус тим не журився, оскільки, на його думку, людині ніколи не дано знати, чим обернеться для неї яка-небудь мандрівка. За кордоном можуть поцупити паспорт і гроші, а в Норвегії на тому чи іншому шляху може поламатися машина. Сіґмундові теж доводилося сидіти вдома. По телевізії далі тягнулися серії «Грошей та влади», і хлопці заснували власний таємний клуб прихильників Діани Мортенсен. Властиво, він більше скидався на допомоговий комітет, ніж на фан-клуб. Назвали вони той клуб скорочено «ДД», що означало «Допоможи Діані!» Головний штаб клубу розмістився на узліссі, в старій каменярні, яку городяни перетворили на самовільний смітник та майданчик для навчальної стрільби у вихідні дні. Ані в Маркуса, ані в Сіґмунда не було особливого хисту до зведення будинків, але вони таки доп’яли звідкілясь кілька дощок і знайшли в каменярні якийсь допотопний брезент. Добряче потрудившися, хлопці облаштували у своїй халупі архів Діани Мортенсен, що складався з фотокарток та газетних і журнальних витинок. Листа й фотокартку, яку Діана надіслала Маркусові, вони поклали в коробку з-під цукерок, а зверху на коробці, де було зображення королеви Соні, наклеїли Діанин знімок із газети. Зустрічалися вони таємно через день, і на порядку денному в них завше стояв лише один пункт: Діана Мортенсен.

Чим запальніше хлопці дискутували, тим більше непокоїлися, а коли через десять днів не отримали відповіді на лист, їх охопила неабияка тривога.

— Щось тут не гаразд, — сказав Сіґмунд. — Це мовчання переходить усі межі.

— Може, вона зрозуміла, що мені лише тринадцять, — сказав Маркус.

Сіґмунд похмуро глянув на нього.

— Жоден тринадцятирічний хлопець не напише такого листа.

— Може, вона думає, що мені допомагав батько або ще хто.

— В такому випадку вона неодмінно зв’язалася б із твоїм батьком.

— Чого це?

— Тому що лист зачепив її душу.

— Звідки ти це знаєш?

— Ну годі вже говорити про листа, — відповів Сіґмунд. — Поговорімо про Діану.

— А хіба ж ми не говоримо?

— Ти не можеш утікати від реальності, — поважно сказав Сіґмунд.

Маркус спантеличився.

— Про що це ти?

— Тобі, так само як і мені, відомо, що в Діани купа проблем. Невже треба розтлумачувати, чому вона не може тобі написати? Якщо не пише, то, виходить, її проблеми ще серйозніші, ніж я собі уявляв.

— Думаєш, її розбив параліч?

— Я нічого не думаю. Знаю тільки, що їй непереливки.

Маркус кивнув.

— Атож, я з тобою згоден.

І там, під брезентом, вони склали присягу й присягнули такими словами: «Все для Діани!»

— Що будемо робити? — спитав Маркус.

Сіґмунд глипнув на годинника й підскочив.

— А хай йому грець! Мені треба летіти додому обідати!

— Думаєш, там наркотики? — спитав Маркус, голова якого була забита проблемами Діани Мортенсен.

— Ні, — відповів Сіґмунд. — Мабуть, варена тріска.

— Я питаю про Діану. Думаєш, у неї проблеми з наркотиками?

— Якщо в неї проблеми з наркотиками, то ми зобов’язані її врятувати.

— О, Сіґмунде! Як нам із тим упоратися? Ми ж тут, а вона в Голлівуді!

— Отож-то й воно, — хмуро відповів Сіґмунд, коли вони виходили зі свого сховку. — Якраз у цьому й проблема.

Потім він весело помахав Маркусові рукою й спустився з пагорба. А в каменярні озирнувся і крикнув:

— Я ненавиджу тріску, але вона прекрасно підживлює мозок! Доведеться змиритися. Все для Діани!

— Все для Діани! — крикнув у відповідь Маркус.

Він знов заліз під брезент і вийняв фотокартку з коробки з-під цукерок. Його