Дмитро Білий - Козацький оберіг

фортеці. Це, пояснив мені майстер, робили стародавні майстри й жерці у всіх країнах, де довелося йому бувати — в Іспанії, Баварії, Італії, Чехії та Польському королівстві. Готліб запропонував мені цієї ночі спробувати знайти «серце» фортеці.

Я спочатку відмовився, не бажаючи навіть наближатися до поганських таємниць. Та Готліб переконав мене, що без Cвятого слова та благодаті, переданої мені через висвячення до священицького чину, нова фортеця триматися довго не буде. Крім того, я міг явити силу і славу Господа нашого, примиривши нове зі старим. Помолившись та скріпивши серце, я погодився, хоча й відчував, що доведеться мені брати участь у справах, що не личили моєму сану.

Таким чином, я, священик Йосафат, літа 1497 від народження Христа, числа 12 місяця червня відправився із майстром Готлібом назустріч дивним пригодам.

У пана Готліба був великий круглий годинник на ланцюжку, що нагадував цибулину. Інженер хвалився мені, що таких є тільки два у всіх краях, де Христа визнавали. Згідно із показниками цього годинника, за десять хвилин мало блимнути те місце, де знаходилося замкове «серце». Осінив я себе й майстра святим хрестом і з тремтячим серцем відправився за моїм невтомним приятелем. На мій погляд, треба було взяти нам пару надійних латників, але інженер рішуче це заперечив, посилаючись на те, що таємниця повинна залишитися між нами двома. Але пішов з нами учень Готліба, юнак років п’ятнадцяти, родом з Іспанії, який супроводжував майстра в усіх його мандрах. Іспанець мав на собі сталевий панцир і меч.

Ніч надворі була непроглядна, вітряна, світла зірок не видно було, і лише місяць час від часу проглядав крізь хмари. Взяв я із собою Святе Писання. Помітив також, що в майстра при боці була довга рапіра. Повів мене Готліб до північної стіни, навпроти якої височіла висока тополя. Біля неї стали ми, і почалося довге очікування. Дуже старанно вирахував пан інженер, де саме нам стати, так, щоб тополя саме з правого боку від нас знаходилася. Ніколи не думав я, що час може так довго тягнутися. І ось нарешті годинник, який пан Готліб у руках тримав, декілька разів тихо продзвенів, сповіщаючи, що північ наступила. У цю ж мить просто від тополі пролягла світла стежка прямо до уламків стіни, що навпроти нас темніли.

І тут побачив я, що там засвітився вогонь, білий та яскравий, переливався він срібним відблиском. Я руками у Святе Писання вчепився, а Готліб з іспанцем радісно до цього відблиску кинулися. Підбігли й почали руками брилу вбік відтягувати. Хочу сказати, що на відміну від мене, Готліб статури був досить мізерної, тому підійшов і я та допоміг їм брилу, а вірніше — кам’яну плиту — відсунути. Готліб запалив смолоскип, перехрестився й разом з іспанцем безстрашно в темряву ступив. Кликав він і мене, але я вирішив, що краще буде мені на місці залишитися й у підземний морок не спускатися.

Не знаю, скільки часу минуло. Встиг я і «Отче наш» декілька разів прочитати, і охоронну від бісів «Хай воскресне Бог», і «Вірую». Молитвами моїми вирвався із підземелля Готліб — блідий, як місяць. Весь тремтів він, і очі його були розширені від жаху. У руках він тримав рапіру, і тіло його тіпалося, мов у лихоманці. Не промовивши жодного слова, схопив він тремтячими руками кам’яну брилу і став отвір у підземелля закривати. Я йому допоміг і, не питаючи нічого, довів до намету, де він жив.

А на другий день почував я себе дуже зле, мабуть, покарав мене Господь за мій вчинок жорсткою лихоманкою, і пролежав я у трясці цілий місяць. А коли видужав, дізнався, що інженер Готліб, давши всі накази робітникам і залишивши замість себе здібного майстра Ореста з королівського міста Львова, зібрався нашвидкуруч і самотній у невідомому напрямку від’їхав.

Після одужання побачив я, що будівництво замку йде швидко, набагато швидше, ніж майстри розраховували, і без жодної затримки чи неприємності. До місця того проклятого не хотів я навіть наближатися. Хоча, коли вже побудований замок я освячував, довелося мені навколо всіх стін обійти. І як проходив повз північну стіну із кадилом, здалося мені, що тополя переді мною, наче перед спільником по змові, гіллям затріпотіла, аж я декілька разів перехрестився й молитву побожно прочитав.

Не знаю, що там тієї бісівської ночі відбулося, і вже тридцять років намагаюсь не думати, але чомусь мені здається, що не варто отой спогад про моторошну ніч із собою до могили забирати. Може вона колись у нагоді добрій справі стане.

Тому нехай Боже благословення назавжди залишиться над цим замком і над нашим славним краєм.

Амінь.»

— Оце так історія! — промовив соцький, коли панотець закінчив читати. — Скільки років цей замок охороняю, але й гадки не мав, що тут такі дива творилися!

— А який сьогодні день, панове? — несподівано запитав козак Голота.

Усі перезирнулися.

— Дванадцяте червня, — подумавши, сказав отець Григорій.

Данько аж підскочив:

— Так сьогодні воно й засвітиться!

— То все марно. — Сумно майнув рукою соцький. — Від старої фортеці вже нічого не лишилося — старе каміння переклали для вежі та фундаменту, усе навколо перекопали, коли вали та рів зводили. Тополю зрубали. Я ніколи поблизу замку жодної високої деревини не бачив. Нічого з цього не вийде. Та і не дуже я вірю в усі ці легенди, які шановний панотець тут нам прочитав.

— Дійсно, може з часом щось нове з’явиться, а так шукати — марна справа, — підтримав його козак Голота.

Отець Григорій, трохи сумний через те, що не зміг допомогти товариству, а його нічні труди пропали даремно, почав збирати прочитані листи.

Раптом у двері вбіг захеканий латник.

— Пане соцький, — з порога закричав він, — отой полонений втік!

— Як втік?! — підхопився з місця соцький.

— Та навіть не можу второпати, — розгублено відповів охоронець, — він же ж, за вашим наказом, був у кайдани закутий, я вранці йому їсти приніс, тільки двері відчинив, як мені назустріч якийсь птах як порхне, може гайворон? Я з несподіванки аж сахнувся, а той — повз мене — і на вулицю вихопився, а там чорним крилом тільки майнув — і немає. Дивлюся, а біля стіни, де полонений був прикутий, тільки кайдани лежать.

— Ну все, панове, піду я сам розберусь, що там у льосі сталося, — підвівся соцький. Видно було, що його думки цілком заполонила нова неприємна подія.

Глава 10. Годинник майстра Готліба

Данько замислено брів через замкову площу до брами. Різні думки лізли йому в голову. Він, мабуть,