Руслан Володимирович Горовий - Казки на ніч

поверне, а насправді просто забив на Вітю. А тепер, сука, навіть на днюху не покликав. І ось, самотній і п’яний, Вітя сидить на терасі своєї дачі в Сочі й дивиться на море. Сонце сіло повністю. По одній почали проступати зірки.

Віті стало себе шкода. Він підвівся. Скинув халат і лишився голим. Здоровезна, заплила жиром туша хиталася на нетвердих ногах. Вітя залпом допив віскі й махонув стаканом об підлогу. Темну сочинську ніч розірвав потужний бас:

— Путін хуйло, ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла…

Аким

Аким біг до моря. У свої неповні дванадцять він завжди біг до моря, коли було страшно, або сумно, або просто хотілося побути самому. Він сідав на камінь і дивився на хвилі. Інколи, коли бувало зовсім важко, Аким підбігав до моря і кричав. Не на море, а просто. І ставало легше.

Останні кілька днів погода балувала, однак зараз розпочався рвучкий вітер, подекуди з неба навіть пролітали важкі краплини. Аким вибіг за останні хати і на мить спинився. Море штормило. Воно майже злилося із низьким свинцевим небом і гуло, неначе вселенська пральна машина. Аким зіщулився і швидко побіг стежкою між каменюками в бік пляжу.

Ще мить, і він підбіг до моря. Черевики вгрузали в сіру дрібну гальку, однак Аким підійшов якомога ближче.

— Дивися, що в мене є! — прокричав хлопець. Він розстібнув курточку, потім шкільний піджак і витягнув на світ божий книжку.

— Ось! — Узявши книжку двома руками, Аким виставив її перед собою, показуючи морю. — Я встиг забрати! Лише цю, інші не встиг!

Аким кричав як несамовитий, однак його голос тонув у какофонії шторму.

— Вони зібрали всі книжки і поскидали їх за школою. А потім вчителька ще ходила і переглядала портфелі, щоб ми не забрали нічого додому. Тоді вони спалили їх і сказали, що дадуть нам нові, правильні. А я не хочу нові, я хочу ті, свої.

Сльози бриніли в Акимових очах. Їх зривав вітер, і вони одразу змішувалися з дощем і бризками моря. Книжка у витягнутих уперед руках намокла, тож Аким знову засунув її за пазуху.

— Я сховаю її тут, між скелями. Бережи її, чуєш? — хлопець одночасно і благав, і наказував морю. — Бережи, бо інших вже немає, тільки ця. Я хотів забрати книжку з історії, але не зміг, бо вона велика. Тож тільки словник.

Аким відбіг в кінець пляжу, витягнув з кишені пакет, замотав книжку і засунув у щілину між валунами.

— Гляди ж, бережи! — прокричав морю хлопчик уже зі стежки згори.

У цей момент з-за хмар на мить з’явилося сонце і торкнуло промінчиком море, пляж і маленькіу постать на кримській кручі.

Сон на війні

Сон на війні. Він зовсім не такий, як удома. Хлопці, які не в нарядах чи не задіяні в інших потрібних табору заходах, засинають швидко.

Я в поїздках з волонтерами вже спав у багатьох місцях на передовій. Випростовував ноги в наметах та спортивних залах, кімарив з хлопцями в бліндажі чи під бетеером. І весь час ловив себе на тому, що вражений, як швидко засинають і швидко в разі небезпеки підхоплюються хлопці.

— Ти не зможеш тут спати, якщо не довіряєш товаришам, які в цей момент вартують твій сон, — розказує мені новий знайомий, який зараз на передовій. — Якщо немає повної довіри, ти просто виснажишся за тиждень- півтора і вже не зможеш воювати.

На дворі глупа ніч, мій новий знайомий курить, я сьорбаю чайок з пічєнькою. Тарас, Сергій та Володя вже пішли на бокову.

— Чуєш, гупає?

Я прислухаюся. І дійсно, удалечині чути вибухи.

— То під Попасною, мабуть, валять з «градів». Недалечко. Молоді, необстріляні спочатку спати під таке не можуть, але поступово звикають. Добре, пішли на сідало.

Ми заходимо в будівлю, де сьогодні я буду спати. Під потреби вояків пристосована навіть актова зала частини. Весь простір займають залізні військові «кро`ваті». Зі стіни на сплячих хлопців споглядає Шевченко.

Оскільки ми залишилися на ночівлю не заплановано, наші ліжка прямо на сцені. Інші хлопці вже сплять, моє ліжко ліворуч, просто під тумбою зі здоровезним прапором. Так, на сцені актової зали, поруч з артистами, я ще не спав ніколи. Кидаю спальник на ліжко, заплющую очі і моментально відрубаюся. Як там казав знайомий, повна довіра? Так і є.

Вовк

— Драстуй, хлопче, а шо це ти хвотограхвіруєш?

Стара, закутана в хустку баба стоїть серед пустої вулиці, обіпершись на ціпок.

— Добрий день. — Підходжу ближче. — Та фотографірую природу. Гарно ж, осінь. Та й де ще побачиш, як дерева крізь хати попроростали, як не в зоні?

— Турист, значить.

— Ну можна й так сказать.

— Шось останнім часом туристів менше возять.

— Може, не сезон?

— Може, й так. На станції був?

— Був.

— Так шо, реактор накрили?

— Ще ні, будують другу частину склепіння. А ви шо, не в курсі?

— Так а я звідки знаю? Я там не буваю, ото як кого стріну, то питаю.

Баба відверто мене розглядає, видно, що гості до неї заходять не часто.

— А ви тут живете?

— Еге. Он, четверта хата.

— А більше нікого?

— На кутку немає. Там далі є ще. Вахтовики ж, ті всі в багатоповерхівках живуть. У приватних тільки ми, місцеві.

— Самосели?

— Та називай як хочеш.

— Давайте я вас печивом пригощу? Саме оце купив.

Дістаю пакет з вівсяним. Баба посміхається.

— Та я так не вжую. Пішли в хату, чаю поставлю.

Біля хати бігають дві чималі собацюри. Побачивши мене, вони напружено завмирають.

— А йдіть, гади, гуляйте, — гримає баба, — заходь, не стісняйся.

Звірі моментально втрачають до мене інтерес і лягають біля ґанку. Я заходжу в хату.

— А отой, більший, з обірваними вухами собака, часом не вовк?

— Та вовк. Малим знайшла в ярку, собаки драли, то відбила.

— А як його звати?

— Та ж як вовка звуть? Вовк!

— А той, другий?

— А то Наташка. Та старша. Їй, може, років вісім.

— То вона йому вуха позгризала?

— Певно. Хто ж ще? Ну та це вже він виріс та здачі дає, а раніше вона його дуже ганяла. Тобі цукру скільки?

— А у вас покупний чай?

— Ні, тут усе, шо збирала влітку. Укусний.

— Тоді не треба цукру.

Я сидів у хаті зовсім незнайомої людини. І мені було справді затишно і тепло. На цілій вулиці окрім мене, баби, Наташки і Вовка не було нікого. Завалені кленовим листям покинуті хати ніби теж на хвильку ожили і наповнилися теплом.

Стати дорослим

Школа — це прекрасний час.