Чарльз Мартін - Гора між нами

собі товсту білу ковдру. Я озирнувся й позаду ліворуч побачив величезний місяць. Схотілося зійти на оту гору ліворуч та з її верхівки ступити просто на місяць.

Знов почав навалюватися сон. Я думав про те, що маю зробити. Найголовніше — їжа та вода. Вода навіть на першому місці. Якщо в Ешлі інфекція, треба примусити її нирки працювати, а для цього треба чимало рідини. Від шоку організм утрачає дуже багато води, а ми з моменту аварії живемо суто завдяки адреналіну. Тож-бо завтра у нас буде тяжкий день. Особливо на такій висоті. Якщо GPS не відмовить, я спробую зрозуміти, де ми є, — на рятувальників сподіватися марно. Ми нікого не сповістили про політ. Та навіть якби хтось і знав, то через бурю ми однаково відхилилися від курсу більш як на 250 км. Навіть якщо нас і шукатимуть, то їм знадобиться не один тиждень. Якби нас уже шукали літаки, мабуть, ми щось почули б чи побачили… Проте нічого. А може, навіть гірше: нас шукали, а ми все проспали. Єдина наша надія — це аварійний радіомаяк.

Блакитне небо освітилося сонцем. Я спробував поворушитися, але м’язи страшенно задубіли. Важко було навіть голову підвести. Якщо ви колись потрапляли в автомобільну аварію, вам легко уявити, що саме ми відчували. Так, у момент аварії дуже боляче, але через два-три дні біль стає просто пекельним. Я таки примусив себе сісти та сперся на якийсь камінь. До речі, це, мабуть, він і зламав ногу Ешлі.

При денному світлі стало краще видно, що з нами сталося. Напевно, коли літак уперше торкнувся схилу, під нами було приблизно два з половиною метри снігу, дерева й каміння. Щось — дерево чи камінь — відтяло нам ліве крило. Через це літак сильно нахилився праворуч, крило зачепилося за щось, і нас почало перекидати. Десь після третього разу праве крило міцно вгрузло, і літак жбурнуло на той камінь, що зараз за моєю спиною. Літак вдарився в нього — і нога Ешлі зламалася. Як вислід, ми опинились у відносно цілому шматку фюзеляжу, закопаному у сніг поруч із великим каменем та якимись деревами.

Так, спочатку погані новини. Літак Ґровера був жовто-блакитний — такі кольори легко помітити. Та наразі його майже повністю вкрило снігом і він став тією горезвісною голкою у сіні. Ще й хвіст відірвало. Усе, що мені вдалося знайти, — якісь помаранчеві уламки. Значить, ніякого сигналу на частоті 122.5 не буде і ніхто нас не шукатиме. Ніхто не прийде на порятунок. Ось така гірка правда. Саме її я маю повідомити Ешлі.

Була і гарна новина — одна. Ну, як гарна. Відносно. Сніг, що щільно вкрив літак, добре захищає нас, бо інакше ми вже були б мертві. Мінус два градуси краще, ніж мінус тридцять два.

Ешлі ще не прокинулася. Обличчя в неї почервоніло — мабуть, гарячка. А це скоріш за все означає інфекцію. Украй недобре, але доволі очікувано. Треба якомога швидше напоїти її.

Єдиний спосіб пересування, приступний мені на той момент — повзання, тому я підліз до рюкзака та знайшов там свій джет-бойл. У чашу я набив чистого снігу ззовні та запалив пальник. Блакитне полум’я почало швидко топити сніг, і я поступово додавав іще. Шум від моїх рухів розбудив Ешлі. Обличчя її набрякло настільки, що вона ледь могла розплющити очі. Нижня губа спухла. До речі, зараз, поки видно, треба зашити її порізи.

— Ось, випий, — я простягнув їй чашу теплої води.

Вона почала сьорбати.

У мене десь у наплічникові була коробка знеболювального. Мені вкрай хотілося ковтнути відразу чотири пігулки, але я знав, що Ешлі вони потрібні більше. Особливо через кілька днів. Отож я знайшов ліки, дістав чотири та дав їй.

— Ось, треба це ковтнути.

Вона кивнула, поклала одну на язик та запила. Потім ще тричі. Сніг навколо її ноги давно розтанув, і нога знов набрякла. Від набряку біль посилюється, так що треба його зменшити. Пігулки допоможуть дати раду зсередини, а сніг — ззовні. Тому я знов обережно огорнув ногу снігом, помацавши артерію на нозі, щоб переконатися, що кров добре циркулює. Ешлі повільно допила всю воду — загалом десь 230 мілілітрів. За день треба буде дати їй ще п’ять разів по стільки ж. Півтора літра води на день нагадають ниркам, що треба братися до роботи.

Я знов наповнив чашу снігом, щоб зігріти води собі. Ешлі очами-щілинками оглядала нашу печеру, собаку, купу свого роздертого одягу, зламану ногу і нарешті спинилася на тілі Ґровера. Близько хвилини вона його роздивлялася.

— Він що?..

— Він помер ще до того, як літак упав. Гадаю, щось із серцем. Не знаю навіть, як він зміг посадити літак.

Вона повільно піднесла руку та почала обмацувати голову і лице. Вираз її обличчя повільно змінювався.

— Я накладу шви на глибокі порізи.

— Який сьогодні день? — прохрипіла Ешлі.

Я розповів їй коротку версію подій. Жодної реакції.

У рибальській куртці Ґровера знайшлося хірургічне моноволокно та гачок з мушкою. Мушку я відірвав, а от гачок слід було випрямити. Для цього потрібен інструмент — голіруч це важко зробити. У Ґровера був якийсь на поясі, здається. Я простяг руку, намацав чохол та розстебнув його. Тіло вже задубіло і навіть не поворухнулося, коли я дістав мультитул. Треба буде його поховати. Після того як я накладу шви Ешлі та знайду нам щось попоїсти. Ґровер вже нікуди не квапиться.

Усе, гачок рівний. Я усилив волокно у вічко та спробував сплющити його плоскогубцями, щоб воно пройшло крізь шкіру. У Ешлі по щоках котилися сльози.

— Його дружина, мабуть, страшенно хвилюється…

Ми ще не встигли обговорити ситуацію і своє становище. Своє паскудне становище. З досвідом я дізнався, що медицину й альпінізм поєднує одне: треба боротися з кожною проблемою по черзі. Наразі це її обличчя та голова. Решта — потім.

Розбиваючи снігову кірку тим самим мультитулом, я викопав іще одну поличку поруч із «ліжком» Ешлі — цього разу трохи нижче. У лікарні я часто навідую своїх пацієнтів після операції — для цього беру низенький стілець на коліщатках, щоб опинитися на рівні очей пацієнта або навіть нижче (я помітив, як важко людям у такому стані дивитися вгору). Ось ця друга поличка й була звичним для мене стільцем. Навіть у такій ситуації не можу нехтувати лікарською тактовністю.

Під поривом вітру гілка шкребнула прозорий дах. Я нарешті спромігся відшукати в