Марія Дивосвіт - Темна пристань, Марія Дивосвіт

Глава 13

Ліс і стара обсерваторія на узбережжі. Ніч.

Світло свічки танцювало по стінах, малюючи тіні, які ніби оживали у напівтемряві. Марта лежала на ліжку, але не могла заснути. Серце билося так гучно, що здавалося, чутно було його ритм у тиші.

Алексій сидів поруч, його рука ледве торкалася її плеча, а очі були повні турботи й ніжності.

— Ти боїшся? — прошепотів він, нахилившись ближче, щоб їхні губи майже торкнулися.

— Не страх, — відповіла Марта, дивлячись у його очі. — Скоріше... невідомість. Те, що нас чекає.

Він провів пальцями по її волоссю, спускаючись по шиї до плеча. Її шкіра відповідала на цей дотик, наче заряджаючись теплом.

— Ми пройшли через темряву разом, — сказав Алексій тихо. — І вона не зможе розділити нас. Я знову став смертним.

Він обережно поклав руки на її обличчя, погладивши щоки, якби намагаючись втамувати її тривогу.

Марта підняла руку, щоб обійняти його, і їхні тіла злилися в одному пориві, що говорив більше, ніж слова.

Їхні губи зустрілися — спочатку ніжно, потім із зростаючою пристрастю. У цьому поцілунку було все: страх і надія, біль і полегшення, втрата і відродження.

Алексій повільно спускався до її шиї, залишаючи поцілунки, які пекли й заспокоювали одночасно.

— Ти — моя опора, — прошепотів він у темряві.

Марта відчула, як його руки ніжно обіймають її, і у цей момент зникло все, окрім них двох.

Вони віддалися цьому моменту, дозволивши своїм почуттям говорити мовою дотику і подиху.

Свічка горіла.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍