Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Розділ 5. Медове вино

На мить Рубі здалося, що вона падає кудись у глибоку воду і не може виплисти на поверхню. Слова Ректора були страшними. Однією фразою він зруйнував усе: світ, який вона любила, дорогих їй людей, таємні вилазки уночі за периметр Кварталу, вино, флірт, емоції… Вона добре розуміла, що це означає. Стражі були зброєю. Саме на них упадуть перші удари війни.

Стражі мовчали. Мовчав і Ректор. Це було схоже на передчасні поминки – усім наче і є, що сказати, але, що б хто не сказав, слова не розкриють усієї суті. Загальне зачарування порушила Міа, яка досі не промовила й слова:

-Пане Ректоре, а хіба не було прецедентів? Я розумію, демони є демони, але просто так оголосити війну не можуть навіть вони…

-А звідки ви знаєте, що вони можуть, Страж Вілард? – м’яко усміхнувся Верджил. – У демонів інша філософія, інше світобачення, інші поняття.  У принципі, ви маєте рацію, для оголошення війни потрібна якась причина. Навіть демонам. Але це нічого не міняє. Річ у тім, що мені відома ця причина. І вона огидна.

-Та що ж це за причина? – нетерпляче вигукнула Рубі.

-Страж Ернандес, скільки Демонів побачило вас у Дзеркалі в той день? – замість відповіді спитав Ректор. Рубі вкотре за цей день здалося, що вона зіткнулася з кам’яною стіною.

-Т-троє, – затнувшись, відповіла вона.

-А вас? – Ректор підняв очі на решту Стражів, які дивилися на нього так, наче уперше бачили.

-В мене – двоє, – поспішила вставити Катрін, перш, ніж висловилися решта.

-Ми з тобою колеги, – Міа вперше глянула на Рубі і кивнула їй. – У мене теж троє.

Рубі слабо усміхнулася у відповідь.

-Двоє, – Дуан з удаваним тріумфом підняв над головою зчеплені у замок руки.

-Четверо, – несподівано для самих  себе, в унісон вимовили Пілот і Емілія. Рубі приголомшено на неї глянула – за усі роки їхньої дружби вони просто цього не обговорювали. Чомусь ця інформація приховувалась найревніше, наче тавро, ганьба, щось непристойне, те, чого не обговорюють.

-Етелхард?

Севен підвів погляд. Втупився в Ректора. Його очі були застиглі і прозорі, як скло. Бліді уста ворухнулися:

-Сім.

Рубі різко підняла голову і наткнулася на його погляд  - безживний, наче у ляльки. У той момент вона відчула, як її роздратування випарувалося. Він теж боявся. І це було нормально. Вони всі відчували страх, проте у нього було на це цілих сім причин.

-Отож, – Ректор наче й не почув нічого особливого. – Як бачите, у цій кімнаті усі…

Він затнувся.

-Роковані? – красень Пілот гірко усміхнувся.

-Так, – просто відповів Пат. – Роковані. Вас помітили. Затаврували. Якщо вже демон побачив чиюсь душу, то боротиметься за неї до кінця.

Ректор замовк, Стражі перетравлювали щойно почуте. Начебто нічого нового Верджил не сказав, усе це їм було відоме. Але почути це ось так, прямо, без ухилянь і прикрас… Це вражало. Вибивало землю з-під ніг.

-Є одна дівчинка… Вона щойно визначилася. Учора їй саме виповнилося десять років. Вона живе не тут, але її мали привезти сюди на навчання як Стража. Мабуть, вже не привезуть.

-Чому? – Катрін схвильовано дивилася на Ректора. – Щось трапилося?

-Трапилося, Страж Лімер. – Верджил подивився на неї. – Справа в тому, що вчора вона підійшла до дзеркала. Звичайного скла, укритого сріблом, яким і кожен із вас, я впевнений, користується. І…побачила.

Погляди Стражів кинулися до нього. Всі, як один. У них читалося єдине питання: «Скільки?»

-Усі, – відповів Верджил Пат на їхнє невисловлене запитання. – Її побачили усі.

-Господи! – Емілія затулила рота рукою. – А де ж вона? Якщо це так, то їй потрібна охорона, на час війни – особливо.

-Ви вважаєте, що її батьки про це не подумали? – Верджил злегка підняв брови. – Найкращі Стражі вже живуть у її домі. Але цього недостатньо.

-Де ж вона? – спитала Міа.

-Вона живе у Кварталі в Делігіро. – Погляд Ректора впав на карту – Делігіро лежить на двадцять миль західніше від столиці, аніж Емерісс. – Але ми зв’язались із її родиною. Її перевезуть в Арвелінн. У столиці безпечніше.

Рубі кивнула, не зводячи напруженого погляду із Верджила.

-А тепер – про головну ціль вашого перебування тут.

-То це ще не найголовніше? – пирхнув Севен.

-Ні, Етелхард. Найголовніше – вас обрали її охоронцями. Саме ви супроводжуватимете її до Арвелінну.

                                                         ***

Вино було чудовим. У міру солодким, освіжаючим, з ледь відчутним медовим присмаком. Рубі поволі смакувала його, заплющивши очі і відкинувшись на спинку крісла.

-Подобається? – Емілія сиділа навпроти, усміхаючись.

-Дуже. Це щось нове?

-Найкраще вино з Елеа. Його щойно запустили у виробництво.

-Кла-ас… – Застогнала Рубі. – Поїду туди – куплю…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍