Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

І замовкла. Знову накотилося усвідомлення того, що навряд чи вона кудись встигне. Попереду – війна…

-Господи, та це якесь знущання! – раптом загорлала вона вголос. – Яка війна? Мені двадцять один! – І заплакала.

Сльози самі собою котилися по її обличчі. На неї раптом навалилася така втома – мабуть, це і є приреченість. Звісно, не факт, що вона помре. Ніхто не знає. Але це може трапитися з кожним. Ще ніколи вона не бажала жити так, як у цей момент.

-Рубі… – Ем підбігла до неї і обійняла. – Все буде гаразд….

-Я знаю, – схлипнула Рубі. – Але щось не віриться… Усі поводяться так, наче давно цього чекали і встигли змиритись. А мені здається, що я щойно народилася і навіть не встигла пожити.

Раптом вона почала говорити, захлинаючись слиною. Севен, Харпер, війна, бойове, усе життя за останні місяці…Рубі не могла зупинитися. Це було дивно, але з Емілією завжди так було. Вона завжди вміла вислухати, а після розмови із нею ставало легко-легко, наче уві сні. На початку знайомства Рубі серйозно думала, що Ем – чарівниця. Інакше як у неї виходило усувати біль з душі?

-Чш-ш, – Ем раптом усміхнулася. – А цей Севен… Він хто?

-Придурок! – припечатала Рубі.

-Ти цим словом характеризувала його вже три рази, не менше, - розсміялася Страж Галлагер, наливаючи собі вина.

-Я ж не винна, що він такий і є! – Рубі втерла очі і слабо усміхнулася. – Та ти його бачила. Той блондин, що сидів із нами в Ректора.

-І ти досі не прибрала його до рук? – Ем підняла брови у всепоглинаючому здивуванні. – Щось із тобою не те.

-Дуже смішно, – Рубі закотила очі. – Досить і того, що він мене до живих печінок дістав! Мо з Алісдейром з глузду з’їхали! Вони, бачте, порадилися! Зі мною краще би радились! – Монолог потонув у келиху з вином. – Вони закріпили нас у пару на бойових! Я казала?

-Вже двічі, – заспокійливо промовила Емілія. – Слухай, на що ти нарікаєш? Краще було б, якби тобі призначили партнером Харпера?

-Ой, краще не згадуй про це, – Рубі здригнулася. – Навіщо йому це? Що за вигода донести на мене Ректорові?

-Дійсно, це варте уваги запитання, – Ем задумливо погойдувала ногою. – Але ж Севен тебе врятував.

-Врятував, – кисло погодилася Ернандес. – Але це також змушує поставити кілька запитань. Чому він це зробив? Що він хоче цим сказати?

-Що ти йому подобаєшся? – Емілія підступно усміхнулась.

-О, авжеж! – саркастично вигукнула Рубі. – Це ж через свої почуття він мене сьогодні так добряче вибісив! Годі! – відрубала вона, бачачи, що Ем налаштувалася розвивати цю тему. – Краще розкажи, як поїздка. Як батьки? Ти нічого не розповідаєш, тільки вислуховуєш мої жалі, час змін. Давай, я слухаю!

-Я навіть не знаю, з чого почати. – Ем умостилася зручніше і налила собі ще вина. – Елеа… Це диво. Уяви собі, як ти приїжджаєш в це місто, виходиш із авто, і тебе охоплює запах моря.

-Жах! – здригнулася Рубі, яка з дитинства моря не переносила.

-Дурне! – обурилася Ем. – Таку розповідь зіпсувала!

-Ну, все, пробач, я слухатиму.

-Так от, – Емілія не дала себе довго вмовляти. – Запах моря всюди. А я так сумувала за морем, що навіть не встигла як слід оглянути місто – одразу ж побігла на пляж. Море… Воно безмежне. Коли стоїш на березі, здається, що це край світу – далеко-далеко, аж за горизонт, суцільна вода, до того ж такого теплого відтінку, чиста бірюза. До речі, вода там також дуже тепла, не зважаючи на глибину, і чиста. Там прекрасно…

-Гаразд, пляж, море, все чудово, – нетерпляче перебила Рубі. – А що ж місто?

-Місто… Специфічне, як будь-яке приморське поселення. – Ем смакувала дивовижне медове вино. – Там усі галасливі, енергійні. Привітні. Готові ділитися з тобою всім – від їжі до улюбленого серіалу.

-Диво-люди, – пробурмотіла Рубі, відчуваючи, як вино м’якими хвилями добирається до мозку.

-Не те слово, – хихикнула Ем. – Елеа дуже гарне. Там усе яскраве, всюди рослинність, зелений рай. Там ростуть неймовірні квіти. Гамірно, але є тихі старовинні вулички, де тебе ніхто не потривожить. Будиночки такі…милі. Всі різного кольору, але чомусь це так гармонійно виглядає. А будинок, де ми жили… Ти мусиш це побачити!

Ем кинулася до своєї валізи, яку ще не встигла розібрати, і витягла дві фотографії. На першій – уся сім’я стоїть перед величезною білою віллою з милими балкончиками. На вікнах – дивовижні яскраві квіти, які снуються по стінах і балконах.

-Це Мейнард? – палець Рубі вказав на красивого темноволосого юнака, який стояв поруч із Емілією, обіймаючи її за плечі.

-Що, озвалися давні почуття у серці? – зареготала Ем. – Так, це він.

-Він усе такий же красивий, – тихо промовила Рубі, дивлячись на хлопця, в якого була закохана в дитинстві.

-Благословення на ці стосунки не дам, не сподівайся, – відрубала Емілія і підсунула іншу фотографію – білі стіни, малинові квіти, захід сонця і безмежне море.

-Ого!

-Подобається? – в голосі Ем чулася гордість митця, що пишається своєю роботою.