Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

-Прошу, – вона відчинила двері і стала збоку, пропускаючи дівчат досередини.

Увійшовши, Рубі на мить застигла на порозі. Очам відкрився цілий Зал – кам’яні стіни, завішані тканими гобеленами, канделябри, на стінах – зброя, посередині величезний масивний стіл, довкола якого вже сиділи декілька людей. Уважні до деталей очі Стража Ернандес вихопили з-поміж присутніх знайому біляву макітру.

-Ні, та ви, мабуть, жартуєте, –  застогнала вона собі під носа.

-Ще раз доброго дня, Стражі, – Ректор Пат підвівся з-за столу. – Ми чекаємо ще кількох людей, отож, сідайте, пригощайтеся, - Верджил кивнув на глечик із соком та склянки.

Рубі присіла на краєчок лави, поруч завмерла Катрін. Тиша гнітила, хотілося її розвіяти. Рубі автоматично піднесла руку до шиї, де на товстому срібному ланцюжкові висів рунічний медальйон з місячним каменем – поруч із хрестиком, який подарували батьки. Обидві підвіски мелодійно дзенькнули. Рубі підвела очі – Севен сидів, нахилившись до Мії, але його ясні очі стежили за нею, а на обличчі був якийсь такий меланхолійний вираз, аж Рубі засумнівалася, чи то справді він. Ось так, серйозний, замислений, він виглядав ще прекрасніше. Яскрава блакить неба в його очах перетворилася на глибоку лазур. Океан. В його очах був океан.

-Пробачте! – двері з грюкотом відчинилися і в залу влетів Дуан, за яким поспішала невисока тендітна постать у пальті і великому модному шарфі.

-Страж Ачилл, Страж Галлагер, радий вітати вас тут, сідайте, будемо починати, – пролунав м’який голос Ректора.

-Ем! – стиха ахнула Рубі.

Дуан гепнувся біля Мії, з надією поглянувши на неї, а страж Галлагер – біля Рубі.

Емілія Галлагер. Скільки ж вони не бачилися? Півроку, не менше. Емілію, за проханням її батьків, відправили до них на «підвищення кваліфікації» – професійні Стражі, вони подорожували по світу, старанно працюючи на благо людей і Університету. Останні шість місяців подружжя Стражів жило в Елеа, великому приморському місті, де до них і приєдналася Емілія. Зеленооке диво, з яким Рубі познайомилася десь у той період часу, коли точно визначилася зі своїм призначенням. Невисока, тендітна, проте амбітна, яскрава і чарівна. Катрін часто приказувала, що Рубі – почуття, вона – розум, а Емілія – совість. На що Рубі завжди відповідала, що про розум сестричка перебільшує.

-Давно повернулася? – прошепотіла вона подрузі.

-Сьогодні у мене, я тобі все розповім, – і Ем повернулась до Ректора.

Той стояв до них спиною біля якогось гобелену і, здавалося, вже й забув про їхнє існування. У приміщенні панувала тиша, яку порушувало хіба їхнє дихання.

-Сьогоднішній день був напруженим, чи не так? – тихо запитав Ректор Пат.

Студенти-Стражі мовчки обмінялися поглядами, вражені до глибини душі. Фамільярність у стінах Університету не підтримувалася, тут не задавали навіть простого питання «Як справи?». Тому не дивно, що на цей пасаж Ректора ніхто не відповів.

-Гаразд, – промовив він, мов скидаючи із себе заціпеніння. – Ви всі вже дорослі люди, тому я говоритиму відверто. Те, що трапилося – тільки початок. Не будемо тішити себе ілюзіями на цю тему. Якщо вже демони почали напади, то так просто це не минеться. Вони – огидні створіння, не мені вам про це говорити.

На мить за столом знову запанувала тиша, тоді подав голос Дуан:

-То…що ж відбувається?

-Я не хотів би нікого лякати… – Рубі вперше бачила, як Ректор знітився.

-Послухайте, це ж нонсенс! – озвався Севен. Рубі підняла на нього погляд, він дивився просто у вічі Ректорові і проголошував, наче король у день коронації. – Демони не нападають фізично! Вони діють інакше, вони впливають на душі!

-Справді! – Підхопив Пілот. – У цьому ж і полягає наша робота: ми стережемо Кордон, а, якщо хтось його перетинає – ми його знищуємо. Ми виганяємо їх з людей, де вони знаходять притулок, адже вони безтілесні, їм потрібне тіло для того, щоб творити зло. Але фізичні напади безтілесних істот…Це нонсенс!

-Який цікавий еліпс, – зіронізувала Емілія, і Рубі усміхнулася.

-Ви всі, безперечно, маєте рацію, – втомлено перебив Ректор. – Але останнім часом все змінилося. Ви скажете, для того, щоб нападати, їм потрібні одержимі. Так, і вони ніколи не втомлюватися захоплювати чужі тіла.

-Але вони завжди обирали або бездомних, або хворих, або людей при смерті… – задумливо промовила Катрін.

-Так. А останнім часом почастішали випадки одержимості і в цілком нормальних людей. Вони більше не ховаються. І це погано.

-Що ви маєте на увазі? – перепитала Катрін.

-Це не просто напад. Це знак.

Ректор помовчав. Наступні слова прозвучали, як сокира, що впала на плаху.

-Вони оголосили війну.