Богдан Мостіпан - Молот Чудовиськ: Кіготь Темряви, Богдан Мостіпан

Реніфат приготувався до оборони.

Чудовисько почало бити його лапами з усієї сили, але жоден удар не досяг мети - мисливець встигав парирувати атаки. Дочекавшись моменту, коли упир зробить перепочинок, Реніфат пішов у контратаку. Він зробив різкий розворот і завдав точного колючого удару в живіт. Потім, висмикнувши клинок, підстрибнув і, тримаючи меч у правій руці, блискавичним ударом відтяв голову чудовиську.

Голова упиря відлетіла від тіла і скотилася просто до ніг Реніфата. Кров залила землю. Тіло чудовиська впало.

Реніфат вклав меч назад у піхви і підбіг до Евеліни. Він побачив її понівечене тіло, закривавлене обличчя. Його очі наповнилися сльозами. Він упав на коліна і, не стримавшись, тихо заплакав.

- Мати... - сказав Реніфат. - Бідна Евеліна... Бідні вони всі... Мені... Мені так шкода... - говорив він крізь сльози.

Раптом несподівано здійнявся вітер, і зовсім поруч з Реніфатом показався темний силует. Схоже, Лихо весь цей час перебувало поруч. Воно пролетіло повз нього, немов порив вітру. Реніфат відчув сторонню присутність, але не усвідомлював, що за ним стежить Лихо.

У цей самий час, не так далеко від Реніфата

Бетфорд і Евеліна рухалися вперед, орієнтуючись на чуті раніше крики.

- Сподіваюся, ми не запізнилися... - стурбовано промовила Евеліна.

- Зараз дізнаємося, - рішуче відповів Бетфорд, ведучи її в передбачуване місце знаходження Реніфата.

У тій частині лісу було трохи світліше, оскільки світло місяця проникало крізь листя. Вийшовши на галявину, вони побачили застиглого на місці Реніфата.

- Ось же він! - вигукнула Евеліна.

- Тихіше... - осадив її Бетфорд. - Можливо, це ілюзія. Нам слід бути обережними.

Тримаючи мечі напоготові, вони повільно наблизилися до Реніфата. Підійшовши ближче, побачили його змучене обличчя. Він виглядав виснаженим, немов Лихо витягало з нього всі сили. У місячному світлі це було не так помітно, але його шкіра була блідою, а очі - порожніми, втомленими, немов наполовину мертві. Він не помічав Бетфорда й Евеліну, дивлячись кудись у лісову далечінь.

Бетфорд, рухаючись першим, обережно наблизився до Реніфата, потім різко вхопив його за плащ, забруднений у бруді під час бою з ілюзорним чудовиськом. Після цього він помацав обличчя друга, щоб переконатися, що той справжній, і зітхнув із полегшенням.

- Друг... - з ноткою радості в голосі сказав Бетфорд. - Як же я радий тебе бачити... Боявся, що ми втратили тебе.

Евеліна підійшла ближче й уважно оглянула його.

- Схоже, він... - задумалася вона. - Перебуває в якомусь гіпнотичному трансі?

- Мабуть, так... - кивнув Бетфорд, заглядаючи в очі Реніфату. - Це Лихо зачарувало його... Але, на щастя, у нас є спосіб його пробудити.

- Невже часником? - ледь помітно посміхнулася Евеліна.

- Так... - відповів Бетфорд. - Будемо сподіватися, що це не байки, і спосіб справді спрацює.

Швидко сунувши руку в підсумок, він дістав звідти головку часнику.

- Сам по собі він особливого запаху не видає... - задумався Бетфорд. - Отже, його потрібно надрізати або відкусити шматок.

Тримаючи часник у правій руці, він надкусив його, потім розділив на дві часточки і підніс одну до носа Реніфата. Той вдихнув запах.

Спочатку нічого не відбувалося. Однак незабаром Бетфорд і Евеліна помітили, як зіниці Реніфата почали розширюватися, а потім знову звужуватися. Він почав приходити до тями. Перед його очима, замість трупа Евеліни та чудовиська, постали Бетфорд і Евеліна. Деякий час він не міг зрозуміти, що відбувається.

- Що... Що відбувається? - здивовано запитав Реніфат. - Мені це бачиться?

- Чорт забирай, Рені, як я радий, що з тобою все гаразд! - посміхнувся Бетфорд, потім обійняв друга, поплескавши його по спині.

Евеліна теж усміхалася, дивлячись на Реніфата.

- Я... Я не розумію... - усе ще розгублено вимовив він. - Ви ж... Ви ж усі померли?

- Співчуваю, що тобі довелося це бачити, але, як бачиш, ми цілі й здорові, - сказав Бетфорд. - Ця тварюка дуже могутня, раз змогла наслати на тебе такі галюцинації.

- Що? - вигукнув Реніфат. До нього нарешті почало доходити. - Тобто ви справді живі, і в мене не помутився розум?

- Схоже, що так, - усміхнулася Евеліна.

Реніфат повільно підійшов до неї і міцно обійняв. Та, трохи розгубившись, відповіла на обійми.

- Я справді рада, що з тобою все гаразд, - тихо промовила вона, дивлячись йому в очі.

- А я-то як радий! - вигукнув Реніфат. - Адже я тільки недавно бачив твоє бездиханне тіло... Як той упир розтерзав тебе на шматки... Це... Це було жахливо.

- Моторошне, мабуть, видовище, - зі співчуттям сказала Евеліна. - Але головне, що тепер це позаду.

- Упир, кажеш? - втрутився Бетфорд. - Ха... І ти справді думав, що якийсь жалюгідний кровосос зможе нас усіх перебити? Не рівня нам, це точно.

- Ти його не бачив, Бетфорд... - серйозно відповів Реніфат. - Він був величезним, моторошним, з довгими пазурами і гострими іклами, якими запросто роздер... Тобто... На щастя, ні, але я бачив, як він розірвав вас усіх на шматки, а тобі, між іншим, відтяпав голову.

- Хах... - з усмішкою на обличчі відповів Бетфорд. - Ну, ілюзії на те й ілюзії, що вони відрізняються від реальності... Хоча, думаю, видовище було те ще.

- Тут ти в точку... - кивнув Реніфат. - Ох... Досі почуваюся так, ніби з мене вичавили всі соки. Мені б не завадило відіспатися, коли повернемося до Штабу... Але відчуваю, що відходити буду ще щонайменше місяць.

- Так, виглядаєш ти не найкращим чином, - погодився Бетфорд. - Відпочити ще встигнеш, треба спочатку розібратися з цим лісовим чудовиськом.

- Тобто ви досі з ним не розібралися? - зніяковів Реніфат. - А як же вам тоді вдалося привести мене до тями?

- За допомогою часнику, - усміхнувся Бетфорд. - Хто б міг подумати, що це виявиться дуже дієвою річчю.