Володимир Миколайович Войнович - Малиновий пелікан

• 2-ге місце у світі за рівнем бюрократії;

• 2-ге місце у світі за кількістю в’язнів на 1000 чоловік (після США);

• 2-ге місце у світі серед країн-поширювачів спаму;

• 3-тє місце у світі за поширенням дитячої порнографії;

• 3-тє місце у світі за кількістю тоталітарних сект;

• 3-тє місце у світі за кількістю абонентів сотового зв’язку;

• 3-тє місце у світі за викраденням машин.

І хто винен, що при таких багатствах народ цієї країни живе в злиднях і приниженнях? Влада, яка дозволяє розкрадати ці багатства і сама бере участь в розкраданні? Народ, який дозволяє так ставитися до себе? Де таке бачено, що двадцять три мільйони жителів країни зі ста сорока живуть за межею злиднів? Державний службовець Ігор Іванович також живе за межею, але з іншого боку. Його доход 5.000.000 (п’ять мільйонів!) рублів на день (на день!) більший, ніж сімсот громадян по інший бік межі отримують за місяць. При цьому держава, щоб не розоряти Ігора Івановича занадто вже, оплачує його квартиру й окремо дає гроші на утримання до двадцятитрилітнього віку його дітей.

Я давно змирився з думкою, що справедливості ніде немає і бути не може, але нормальне людське суспільство не може не рахуватися зі стремлінням до неї. Тому справедливості нема, але для того, щоб суспільство мирилося з цим, несправедливість не має бути разючою і занадто кидатися в очі. Радянський режим 70 років проіснував крім усього на тому, що підтримував у суспільстві ілюзію рівності. Рівності в скромності умов побуту і споживання. Більшість радянських людей були приблизно рівні, живучи на порівняно скромну зарплату, в вельми тіснуватих житлових умовах, довгий час у комунальних квартирах (одна родина – одна кімната) і вищі зарплати не сильно переважали нижчі.

У середині п’ятдесятих років партія вирішила поліпшити житлові умови народу. Розпочалося масове будівництво дешевих будинків. Багато людей переселялися в окремі квартири, але й тут для більшості дотримувалися відносної рівності. Кожна людина мала право на певну кількість метрів і для більшості перевищення цієї норми було неможливим. Але, ясна річ, була категорія людей найбільш поцінованих державою. Представники вищої партійної номенклатури, державні чиновники, багатозіркові генерали, діячі мистецтва, котрі особливо відзначилися в прямих послугах державі, вчені з допуском до державних секретів, які особливо охоронялися. Ці користувалися благами, недосяжними усій решті громадян, але і їх привілеї, по-перше, приховувалися, а по-друге, здаються нікчемними в порівнянні з тими, хто наближений сьогодні до Першої особи. Для цих жодних обмежень немає. Вони можуть володіти і володіють віллами, палацами, яхтами і ще чортзна чим, п’ють вина ціною по декілька тисяч доларів за пляшку, тратять мільйони на свої дні народження, запрошуючи західних, а хто бідніш, вітчизняних суперзірок, і роблять це практично не ховаючись і нічого не боячись, а народ дивиться на це, терпить і охоче відволікається на якісь радощі на кшталт спортивних свят і захоплення чужих територій. Але чи буде він терпіти до нескінченності – питання, яке мусить бодай трохи турбувати наших правителів. Народ наш довірливий і терплячий, але колись таки розплющить він очі, погляне, що з ним витворяють, прокинеться, сповнений сил, і тоді… що він зробить тоді? 90 відсотків підтримують сучасний режим, вірять в нього, не зважаючи ні на що, але режим даремно вважає їх своєю надійною опорою.

Дисиденти радянського часу поділялися, грубо кажучи, на дві категорії: на тих, хто не любив режим змолоду, і на інших, котрі вийшли з полум’яних комсомольців і комуністів. Перші, борючись із владою, не надто обурювалися її діями, бо заздалегідь знали, що вона така, яка є. Другі, спершу безоглядно вірячи владі та її вождям, люто накидалися на тих, кого влада оголошувала ворогами народу, на тих, хто сумнівався в перевагах радянського ладу і геніальності вождів, але коли вони раптом прозрівали, контраст між тим, у що вони вірили, і правдою, яка відкрилася перед ними, був таким великим, що вони відчували себе підло обманутими і, вражені цим обманом, кидались на боротьбу із владою так само люто і безкомпромісно, як раніше її підтримували. Невже Перша особа нашої держави не розуміє, що ці 90 відсотків стануть його найлютішими ворогами, коли зрозуміють, як підло він використовував їх довіру? Невже не задумується над цим? Чи якісь важливіші справи його відволікають?

– Саме так, що важливіші, – відгукнулася Зінуля, і я зрозумів, що вона все-таки якимсь чином читає мої думки.

– Та які ж у нього можуть бути важливіші справи? – сказав я їй. – Адже Перша особа держави. Ну, так, я розумію, у нього було важке дитинство, він мріяв бути шпигуном. Він ніколи не готувався до тієї ролі, яка випала йому найвипадковішим чином. Але раз випала, невже йому не спадає на думку, яку відповідальність взяв він на себе? І невже, раз уже так вийшло йому увійти ні з того, ні з сього в історію, невже не хочеться йому зоставити в історії свій слід?

– Дуже навіть хочеться, – відповіла мені Зінуля.

– То чому ж він для цього нічого не робить?

– Він робить. Він навіть дуже робить, – заперечила Зінуля. – І він залишить слід. Він залишить такий слід, якого нікому ще не вдавалося залишити. Ось побачите, він скоро прославиться. Він скоро так прославиться, що ви навіть уявити собі не можете, як він прославиться.

Вона вже не вперше говорила зі мною натяками, мені надокучило їх розшифровувати, але думаючи про Перодера, я згадав свою розмову з Акушею.

Скільки коштує один мільярд

Моїх друзів одного зі мною покоління практично нікого не зосталося. З тих, що зосталися, Акуша на вісім років молодший за мене, в нашому віці різниця не така вже й велика, але вона полягає в тому, що я пам’ятаю велику війну з першого дня до останнього, а Акуша всю її пережив немовлям. Але в цілому ми люди однієї епохи, якою обидва і сформовані, давно сформовані, в усякому випадку, обидва вже старі люди.

Акуша – це товариська кличка, яка прилипла до нього іще зі шкільних часів. Повне його ім’я Борис Глібович Акушев, тому для декого він Борисоглібич, а для мене просто Борька чи частіше за все Акуша. Акуша, недавно втративши дружину, живе самотньо в старій напіврозваленій дачі, що дісталася йому від діда, старого більшовика, і займається самогоноварінням виключно для особистого (іноді разом зі мною) споживання. Колись якісь багаті люди давали Акуші за його ділянку шалені гроші, але він відмовився. Багатії намагалися викурити його