Ві Торі - Піксевіль. Храм Апгрейду, Ві Торі

Поруч якась дівчина захоплено заплескала в долоні:

— Це ж диво! Танцювати під керівництвом самого Святого Джо!

— Слідкуйте за моїми рухами! — промовив віртуальний наставник, його фігура на екрані плавно перетікала з однієї пози в іншу. — Підніміть руки вгору і уявіть, що ви — хвилі у безкрайньому океані даних!

Я з подивом спостерігав, як сотні рук синхронно злетіли вгору. Люди рухалися плавно, майже медитативно. Їхні обличчя світилися якимось дивним, майже неземним захватом.

— Гей, хлопче, чого стовпом стоїш? Давай, приєднуйся!

Голос пролунав праворуч від мене. Я обернувся і побачив чоловіка років сорока п'яти, з добродушним круглим обличчям. На його футболці красувався напис «Я люблю Піксевіль».

— Е-е, ні, дякую. Я просто спостерігаю.

— Спостерігаєш? — чоловік розсміявся, і його сміх був таким щирим, що я майже відчув себе винним. — Кажуть, опір змінам — перший крок до цифрового застою. А застій — це...

— ...повільна смерть в епоху апдейтів, — машинально підхопив я.

— Саме так! — просяяв мій співрозмовник.

— А тепер — поворот на 180 градусів і три кроки вперед! — продовжував голос із голограми. — Кожен крок наближає вас до просвітлення!

Натовп синхронно розвернувся. Мене затягувало в цей танцюючий потік. Я спробував вибратися.

— Перепрошую! Вибачте! — проштовхувався я між танцюючими.

— Гей, обережніше! — обурилася дівчина, коли я випадково зачепив її.

Нарешті я добрався до фонтану й притулився до його прохолодного борту, перевівши подих. Звідси відкривався вражаючий огляд, і мене не полишало відчуття, що я став свідком грандіозного соціального експерименту.

— Тепер покажіть своїми пристроями літеру С! — командував Святий Джо. — Нехай ваші смартфони стануть продовженням ваших рук! А тепер — Д!

Я спостерігав, як сотні людей виписують у повітрі ініціали Святого Джо.

Поруч зі мною зупинилася літня жінка. Вона важко дихала і виглядала трохи розгубленою.

— Молодий чоловіче, — звернулася вона, поправляючи окуляри, — а ви не знаєте, давно це почалося? Я просто йшла за продуктами, а потім почула музику і якось сама собою сюди забрела.

— Близько двадцяти хвилин тому.

— Треба ж, — вона похитала головою. — У молодості я займалася балетом, але це... це щось зовсім інше. Наче тобою рухає невидима сила.

— Можливо, в цьому й є сенс, — сказав я задумливо.

— Але знаєте, що дивно? Я забула про свої хворі коліна. Зазвичай вони жахливо ниють, а зараз... — Вона не договорила: музика стала гучнішою, її пальці мимоволі здригнулися, готуючись приєднатися до танцю. — А може, ці цифрові танці не такі вже й погані? Принаймні люди рухаються, спілкуються. Нехай навіть під керівництвом віртуального вчителя.

Жінка поправила окуляри, ступила вперед і розчинилася в натовпі. Її рухи були трохи незграбними, але щирими.

Я вже збирався йти, коли краєм ока вловив щось дивне. На околиці площі, в тіні старої будівлі, стояла група людей — ті самі постаті в сірому одязі, яких я бачив раніше. Їх стало помітно більше. Мовчки спостерігаючи за тим, що відбувається, вони залишалися байдужими до музики й танців. Нерухомість цих людей особливо кидалася в очі на фоні загальних веселощів.

У руках у кожного був білий прямокутник. Я подумав, що це плакати з гаслами, але, придивившись, зрозумів: аркуші абсолютно порожні, ні слів, ні символів. Щось у цьому виглядало неправильно. У світі, де все стало цифровим, навіть простий паперовий аркуш міг бути викликом. Але чому він порожній? Випадковість це чи умисел?

Раптом один із них — високий чоловік з різкими рисами обличчя — підняв голову і подивився прямо на мене. У грудях неприємно йокнуло, але я не відвів погляду. Його очі були спокійні, але чіпкі, здавалося, вони проникали мені в душу.

Він ступив уперед. Я напружився, але швидко приглушив це відчуття. У його погляді був холод. Він рухався повільно й упевнено. Натовп навколо розчинився. Музика, вогні, голос Святого Джо — все стало далеким фоном. Залишився тільки цей чоловік, який упевнено наблизився до мене.

— Ти не танцюєш. — Його голос, хоч і негучний, дивним чином пробивався крізь шум натовпу. — Таких, як ти, мало.

— Я просто стомився.

— Втома — лише симптом. Коли зрозумієш, що насправді це відмова, тоді й поговоримо.

— Про що? — запитав я з показною байдужістю.

Чоловік нічого не відповів. Натомість він повільно дістав із кишені невеликий шматок паперу і простягнув мені. Біла візитка. Порожня, лише з надрукованим номером у центрі. Ні імені, ні символів, ні натяку на приналежність до будь-якої організації.

Я завагався, але він не прибирав руку, поки я не взяв папір.

— Коли настане момент, — сказав він, — ти знаєш, що робити.

— Момент для чого? — поставив я запитання, але він уже розвернувся, ніби розмови не було.

Я дивився йому вслід, як він повертався до своєї групи. Ніхто з них не звернув на мене уваги, ніби все це була звичайна рутина. Я мимоволі стиснув візитку, немов вона могла зникнути будь-якої миті. У голові нав'язливо крутилася одна думка: «До чого я маю бути готовий?» Але відповіді не було.

Коли я обернувся, натовп усе ще танцював. Музика знову стала гучнішою, голографічний аватар Святого Джо кричав:

— Танцюй, Піксевіль! Танцюй, щоб бути вільним! Свобода через рух! Свобода через єдність!