Тарас Орлик - Данило Галицький

всерйоз не сприймали, поки не натрапили на стан дружинників, що зупинилися заночувати на пагорбі над річкою. І видно звідти далеко, і комарів вітер відносить, і вода питна поруч. Наламали хмизу, набили гусей-качок, розвели багаття – ось і стійбище готове. Гордій, покрутившись навколо, за дружинниками поспостерігав і вирішив: уранці хтось неодмінно до річки піде. У кольчузі, чоботях і з мечем не поплавати, тому все це добро на березі залишиться. Якщо взяти і сховатися, то потім, коли загін далі піде, можна в крадене обрядитися і до Холма відправитися, проситися в князеву дружину. Так, мовляв, і так, коня втратив, але решта при мені, і сам я не з полохливих.

Але задуми людські добрі лише доти, доки не починаєш утілювати їх. Саме тоді і виявляються вади, які раніше були непомітні, бо простий смертний не в змозі передбачити наслідки своїх учинків.

Приблизно так висловився Никодим, спостерігаючи, як ведуть до табору дядька Гордія. І закінчив:

– Ох ти, дурна голово! Застерігали ж: не лізь. Ні, не послухав. І як тепер бути?

– Іти треба, – відповіла, зітхаючи, Степанида.

Її голова, обмотана білою хусткою, скорботно хитнулася. Вона сиділа в тіні великої берези, оголивши ноги. Лице та ступні були засмаглі, як у бусурманки, а гомілки й стегна зберігали незайману молочну білість. По одній нозі повзло сонечко, яке Степанида направляла зірваною травинкою.

– Куди йти? – запитав Никодим, хоча відразу зрозумів, про що мовить супутниця.

– У стан, – відповіла Степанида, стежачи за сонечком із таким виглядом, ніби від його пересування залежало щось надзвичайно важливе.

– До дружинників?

– До них.

– А ти намет бачила? Такий для простого воєводи не напнуть.

– І що? – запитала Степанида, зводячи очі на Никодима.

Він сів поруч, підвівся, знову сів, підібгавши під себе ноги.

– А те, що бояри на розправу швидкі. І Гордія стратять, і нас не помилують.

– Ми ж у чому винні?

– Бояринові начхати, винні ми чи ні. Спільники, скаже. І на березу. Хочеться тобі на березі висіти, Тетере?

– Я тобі не Тетеря, а Степанида.

– Відколи це? – сторопів Никодим.

– Як у кущах, так «Степанидонько, Степанидонько», – незлобливо передражнила Степанида. – А як хіть задовольнив, так одразу Тетеря. Набридло. Я не птах, я жінка. І, здається, сміливіша за мужика буду.

Вона встала, поправляючи поділ.

– Не можна туди, – сказав Никодим, теж підводячись. – Дружинники люті, мабуть.

– Не можна, але треба, – відповіла Степанида, приладжуючи вузлик до палиці. – Хто за Гордія слівце замовить? Адже він не заради наживи вкрав. Помститися тартарам хоче. Якщо дружинники правду дізнаються, то, може, помилують.

Никодим підхопив свою та Гордієву торби, поплентався за Степанидою.

– А якщо не захочуть слухати? – запитав він.

– Це залежно від того, як говорити і що, – мовила Степанида, не обернувшись.

– А ти знаєш?

– Серце підкаже.

Прийнявши безповоротне рішення, вона все пришвидшувала і пришвидшувала ходу, поки не припустилася підтюпцем. Вилаявшись, Никодим побіг теж. Ноша заважала, ноги плуталися в густій траві, чіплялися за невидимі купини, проте на душі було легко. А хіба не це головне?

* * *

Князя Данила відірвали від трапези гучні, збуджені голоси, що злили´ся в безладний хор, який ставав дедалі голоснішим, поки не зробився просто нестерпним.

– Чого галасують, Лешку? – запитав Данило, відкинувши абияк обгризену качину ногу.

– Про те мені невідомо, князю, – відповів двірський, кланяючись.

Він умів блискавично накривати стіл, збивати подушки, прати одяг, але в іншому був дурний і непотрібний. Облизавши пальці, винизані перснями, Данило встав і вийшов із шатра на сонце. Краєвиди, що розгорталися з вершини пагорба, були настільки звичними, що князь їх просто не помічав. Його погляд упав на натовп дружинників, у якому миготіли по черзі біла хустка, вигоріла попівська ряса й сіра сорочка з темними плямами на плечах і грудях.

– Кров? – запитав він сотника Єрмолая, який безшумно, як тінь, пішов за ним від вхідних дверей.

– Зараз пошлю дізнатися, князю.

– Не треба. Скажи, нехай ведуть цих трьох сюди.

Діонісій, приклавши долоні до рота, віддав наказ. Дружинники, знизивши голоси до невиразного гомону, повели полонених до намету. Першою пропустили жінку в білій хустці й синьому сарафані з надірваним рукавом. За нею пішов чоловік у рясі, очі якого здалися Данилові дуже розумними й переляканими. Останнім виштовхнули на відкритий простір того, кому дісталося більше за інших. Лоб у нього був розсічений, набряк і посинів, на губах запеклася кров. Бранець зиркнув на князя спідлоба й потупився. Руки в нього були зв’язані за спиною, одна онуча розмоталася і волочилася по траві, наражаючись потрапити під личак. Поруч із бранцями впали їхні торби. Скарбу в них було небагато.

– Хто такі? – запитав Данило, вдивляючись в незнайомі обличчя.

Дізнавшись, що бачить перед собою біженців, вислухав їхні короткі історії та звернувся до дружинників, що півколом вишикувалися за їхніми спинами:

– Що вони скоїли? У чому їхня провина?

Уперед вийшли Захар і Твердозуб, стали розповідати, розмахуючи руками і перебиваючи один одного:

– Отож, ми купаємося, і тут я глянь…

– Збирає, гнида, добро наше, як своє…

– Стій, кричу, гірше буде…

– Я поки до берега добрався, його вже й слід прохолов…

– Бігав-бігав: нікого. Ну, думаю, упустив злодія. Тут лапа ялинова хитнулася. Ага, попався!

І Захар, не шкодуючи барв, став розписувати, як бився з Гордієм, але усвідомив раптом, що просто бив неозброєну, покірну людину, і, збентежившись, замовк.

– А ці двоє? – Данило показав очима на понурих Никодима і Степаниду.

– Вони прийшли за злодія заступатися, – пояснив статечний ратник Вислоус. – А може, і відбити його хотіли, хто їх знає.

– Відбити? – скрикнув Никодим, сміючись уривчастим, геть невеселим сміхом. – Теж знайшли воїнів – писаря та бабу дурну…

– Не дурна я, – заперечила і несподівано ступила кілька кроків уперед, опинившись навпроти князя. – Дозволь мені розповісти, як усе було.

– Ну, кажи, – дозволив він, зупиняючи жестом тих, хто мав намір Степаниду відтягнути назад. – Тільки коротко. Часу в нас обмаль. Ось повісимо злодія – і в дорогу.

– Повісите? – Вона впала навколішки, заломивши руки. – Ні, не можна Гордія вішати. Він сильно постраждав, а тому трішки сам не свій.

– Ти мене перед людьми блаженним не роби! – вигукнув Гордій, але тут же отримав кілька стусанів і зрозумів, що без наказу краще рота не розтуляти.

Стоячи навколішках, Степанида розповіла князю все, що знала про біду дядька Гордія, який утратив дружину й дочок і сам ледве вижив після ран, завданих стрілами тартарськими. Маючи просту душу, думала вона, що князь відійде й помилує Гордія, але цього не сталося. Нахмурившись, Данило коротко тріпнув старанно розчесаним волоссям:

– Якщо кожен, хто близьких