Олег Криштопа - Герої (не)війни

секунд, розтягнулося для мене в часі. Далі, коли прийшов до тями, почав аналізувати, що зі мною, де болить. Відчув — нога, перевірив, чи нога взагалі є, пальцями порухав. Далі пробував джгут натягувати сам, хтось підійшов. Переважно з 10 солдат тільки один може надати допомогу. Решта стоїть і дивиться. Це стандартна ситуація. Дядя Саша біля мене також поранений був. Каже мені: «Що ти? Ти як?» Я кажу: «Ніби живий, а ви?» Він теж каже, що ніби живий. Але чую по рації, він передає командиру роти: «Зала, Зала. Ето Щастьє. Мнє ногу оторвало». Я ще подумав, що якщо вдарили, то зараз будуть атакувати. Я ще автомат скинув з запобіжника, щоб відстрілювалися в разі чого. Але дальше прибігли наші, і все пішло своїм ходом.

Коли почався бій, у мене не було ніяких відчуттів, ні страху жодного не було. Я настільки відчував, що в вогні не горю, у воді не тону, що все буде добре. І наші підбігли, і все відбувається, як має бути. Підбігли, почали надавати хлопці допомогу, приїхало БМП. Погрузили на БМП. Командир БМП з таких людей, яких ти десь у житті зустрів і хотів би їх зустріти ще раз. Я би дуже хотів зустріти його ще раз, я не знаю, хто цей командир БМП, я його навіть обличчя не пам’ятаю, але я б дуже хотів його зустріти. Я його запам’ятав, він був у такій чорній шапці — видно, що він був командир. Авторитетний і активно поводився в бою. У нього не було страху, і він за нами приїхав. Насправді не всі їдуть, навіть ті, хто на танку, — якщо починають обстрілювати, особливо артилерія, вони стараються звідти втекти. А цей приїхав за нами. Нас погрузили. І він не просто приїхав, він на половину тулуба виліз зі своєї кабіни і притримував, щоб ми не з’їхали з броні зверху, бо нас зверху поставили. То страшний ризик для нього був. Бо коли працюють снайпери, вони першим ділом відстрілюють командира танку, чи БМП, чи машиніста. Щоб просто ця техніка вже не рухалась. Дорогою ми зупинилися, і в цей момент я побачив, що колона з Луганського аеропорту рухається, тобто машини йдуть. І вони з того аеропорту гнали. Тоді в мене таке відчуття: по-перше, «я їду додому» і — «ми зробили це»! Це неймовірне щось, що завдання виконане. Ми пробили. Колона поїхала. Того ми сюди і їхали. Я був дуже спокійний і дуже щасливий — завдання виконане. Я їду додому. Ще був такий важкий момент, коли хлопці мене погрузили на БМП, — я так тепер це згадую просто — погрузили на БМП, і БМП їде, а вони лишаються. І я думаю: «А чому вони не зі мною? Ми ж усюди були разом. Як це: мене забирають, а вони лишаються?» Ми за цей час стали як сім’я. Це неймовірний зв’язок. І тут як пуповину перерізають.

Там був лікар, і він нас обходив. Там ми чекали транс­порту, щоб їхати до лікарні. Там нам кололи знеболювальні, обробляли рани і просто чекали, коли буде транспорт.

Потім машина приїхала і волонтер, який потім загинув, до речі. Він волонтерив тим, що вивозив поранених. Нас іще супроводжувало двоє дівчат: медсестра і польська журналістка. І ця друга дівчинка, Лада, вона і зараз там. Вона мені розповіла, що вже пізніше, як ми з нею знайшлися, цей волонтер загинув.

І ще коли нас вивозили, було таке переживання, що ми поїдемо не тією дорогою і потрапимо в полон. А їхали ми вночі. Шість годин треба було об’їжджати Луганськ. Але він добре доїхав — нас привезли в лікарню. По дорозі дядя Саша — було таке, ну, йому дуже боліло, і видно, що він марив, прощався з життям, — мені казав, що всьо. А я тримав його за руку і казав, що впевнений, що все буде добре. А коли Саша приходив до тями, то вибачався, що таке говорить. І коли нас уже привезли в лікарню в Щастя, і відкрили двері вигружати, і я почав казати: «Його першого забирайте», а він: «Нє, нє, його першого. Мені вже не допоможе». Нас забрали. Потім Харків і Львів одразу. Пам’ятаю вертольот цей, що вивозить поранених. Він прилетів під ранок. Пам’ятаю, що дуже комфортні ці носилки. Їх просто підвішують у вертольоті. У Харкові перших оперували, а звідти борт до Львова.

Пишучи про Петра, не можна не згадати про дядю Сашу — Олександра Косолапова, уродженця містечка Щастя біля Луганська, добровольця «Айдару». Урешті, найкраще про нього написав саме Петро:

«Дядя Саша був солдатом, але для нас став командиром. «Грек» каже, що він врятував йому життя, коли вивів відділення із зони обстрілу під Металістом. Мене там тоді не було. Дядя Саша розставляв секрети, ходив їх змінювати, не спав цілу ніч, давав можливість нам відпочити. Він дуже любить своє рідне місто Щастя і його людей. Він у собі переживав те, що деякі його друзі-афганці на протилежній стороні. Тільки повторював: «Вот так мы здесь и живем». Його дії визначалися лише досвідом. І він багато розповідав нам про свій досвід — про Афганістан. Ми навчилися слухати, виконувати команди, ходити на передову. Ходити на передову стало для нас основним, нас більше нічого не цікавило. Ми знали, що ми — бойовий підрозділ і наша робота — ходити на передову. Уже розуміли один одного без слів, дбали один про одного, як батьки про дітей. На базі ми відпочивали, багато говорили, багато жартували. Друзі дяді Саші часто приносили нам домашню їжу. Він любив розповідати про своє Щастя. Не розумів хамства, навіть розгублювався в таких ситуаціях. Він розумів жарти, і це для нас було важливо. Ми і розділили міну на трьох (так ка­же Льоша Тутов), усі були поруч. Як сказав друг Віталік, «на війні взагалі немає романтики, але є естетика». І я з ним погоджуюся. А дядя Саша нас учив людяності. На війні ми вчилися любити людей. Людяність переборола страх. «Петя, когда война, срать ходят с автоматом», — сказав мені якось дядя Саша. Це не був жарт, сказано було строго».

  Женя

Женя — журналіст. Ще молодий, але з бородою і завжди серйозний. Женя любить пиво. П’є його часто, але багато випити не може. Сильно п’яніє. Буйним не стає, навпаки, перестає говорити, починає опускати голову, майже засинає.

Женя не був на передовій, але форму нетривалий час носив.

У травні 2014-го він пішов добровольцем у батальйон «Дніпро-1», який формально підпорядковується Міністерству внутрішніх справ. У ті дні Женін підрозділ зазвичай охороняв блокпости між Дніпропетровською і Донецькою областями. Далеко від передової. Нічого небезпечного — ні тобі «градів», ні навіть «васильків» — мін невеликого калібру. А все ж Женя майже не згадує своє перебування там. Найбільше його вразили «наряди на сепарів». На головах мішки, у підвали заштовхують, заохочуючи ударами. Ударами сильними. З підвалу іноді чутно крики.

Ще Женя описував псевдорозстріли. Точнісінько такі, як по той бік фронту. Людину з мішком на голові ставлять до стіни. І починають строчити з автомата над її головою. Аж поки на джинсах не з’явиться мокра пляма. Женя каже, це був… десантник 25-ї бригади. З невідомих причин перейшов на сторону ворога. Потрапив у полон. Після процедури з «розстрілом» «розколовся». Розповів усе. Зізнався у тому, як здавав наші блокпости і як після цього їх накривала артилерія, а ще про те, як… ґвалтував дівчат…

Іншого разу