Дроянда - Бити разом, Дроянда

Вони сиділи на старому балконі, загорнувшись у пледи. Чай ще парував у чашках, а над містом підіймався ніжний рожевий вечір. Кожна вже поділилася чимось своїм: Аліна — про те, як плакала після слів Максима, Мія — про те, як Артем грав для неї пісню, Дана — як Саша тримав парасолю й мовчав, але був поруч.

І тоді вони всі поглянули на Соню.

— А ти? — спитала Мія. — Ти завжди слухаєш. А що відчуваєш?

Соня зробила ковток чаю, потім поставила чашку. Поглянула на руки — тонкі, трохи в чорнилі та графіті.

— Він старший. На багато. Має книгарню і… серце, в якому стільки історій, що іноді мені хочеться просто слухати, як він мовчить. Це не закоханість з першого погляду. Це — як дихання. Тихе, щоденне, але потрібне.

Подруги мовчали. Аліна ніжно торкнулась її плеча.

— Соню, це звучить як справжнє.

— А я й не хочу іншого, — посміхнулась Соня. — Мені не потрібні гучні жести. Мені потрібен хтось, з ким можна мовчати й знати, що тебе чують.

Дана подивилася на неї тепло.

— Твоя історія — як післямова, яка запам’ятовується більше, ніж увесь роман

Вони обійнялися. Без зайвих слів. І це була та сама мить — коли всі чотири подруги відчули: вони не просто поруч. Вони разом. У своїх історіях, у своїх виборах, у любові.