Katerina Школіна - 11 троянд. Ти впевнений, що ми бачимося вперше?, Katerina Школіна

4.1. Коли Всесвіт не допомагає, а бісить

Кіра

- Ви нам не підходите. 
Ні, ну варто було годину чекати в прийомній, щоб почути ну не дуже приємні слова. На шляху до ліфту в моїй голові до сих пір звучать слова мого невдавшогося роботодавця: 
- Секретар генерального директора - обличчя компанії, тому вона повинна мати це обличчя. Цим ми відрізняємося від третьосортних фірм, - досі мурашки по шкірі, відколи він зміряв мене своїм арктичним поглядом. 
Ти смертник чи що, щоб говорити таке дівчині! На свою рожу глянь! Скис, як молоко на кефір, коли мене побачив.
Матвій Левицький - генеральний директор Еверест Сompany, компанії з досить широким спектром послуг: від фінансових аудитів до блаблабла. Буду я ще заморочуватись! 30 років. Стовідсотково холостий з таким ставленням до жінок. Мабуть, тому в списках найбажаніших чоловіків якогось бізнес журналу. 
Причому одразу все було навіть непогано. І чого під кінець інтерв'ю сказився? 
Ну, можливо, він крапельку красивий. Крапельку. Розміром з світовий океан. 
Чітко виражені скули, вольове підборіддя, плотно стиснуті губи, шовкове каштанове волосся і суворий погляд очей.  Вони незвично притягнули мій погляд. Колір неба, затягнутого чорними грозовими хмарами. Здається, ще мить  і сяйне блискавки. Смугла шкіра гарно окреслена білою рубашкою. Маленька, майже непомітна, тоненька срібна сережка у лівому вусі. А ще, якщо вірити пліткам, верениця коханок за плечима.
Каюсь, ми з кандидатками встигли в коридорі обмити кісточки директору. І ще… каюсь, невольно я залюбувалась його руками. Сильні, красиві чоловічі руки - мій особистий фетиш. 
Але, ох, як я зла! Тут навіть його красива мордашка не зможе вирівняти ситуацію. 
Це він мені у грубо-ввічливій форми сказав, що пугало в приймальні його не влаштовує. Я взагалі-то не зрозуміла. В якому місці я йому по красі не підійшла. От же ж… була би в мене погана самооцінка, то я б, мабуть, розчарувалася, а так… в мене зараз лише бажання вирвати йому пару тих красивих волосин з мідним відливом. Крашений чи що? 
І взагалі… Я тут прийшла по рекомендації. Замість обіцяного замісника цілий генеральний директор. Ну, я дядьку Сані влаштую сьогодні. Відправив мене він тут…
Співбесіда починалася з дев'ятої, але конкретно мені сказали прийти об 11:00, бо у кожної кандидатки власний час. А перед цим я ще з 5:00 ранку носилася по нашій маленькій лабораторії. 
Ми з подругою були на кафедрі. Взагалі-то халтурити мала подруга, але й мене припахала до свого замовлення. Не за безкоштовно, звісно. Заодно я й свої пробірки поставила на ампліфікацію. Що це? Краще забудьте це слово - воно досі викликає страх навіть у мене. 
Ну так от… Замовниця знайшла на плечі у чоловіка волосся, звісно, волосина була жіноча і, звісно, вона вирішила викрити його зраду. Ніна порівнювала ДНК волосини з ДНК імовірної коханки. 
До того ж не одне замовлення за раз бере, коза. А потім: «допоможи мені, бо я не встигаю». 
От і прийшли ми вдвох, ще півні не встигли заспівати. Знаєте, в такий час навіть вони певно ще подушку жують.
Потім з реактивною швидкістю я поперлася на співбесіду. Довелося ще повертатися, бо я халат забула зняти.
А після співбесіди мені подзвонила Роксі. І я поперлася забирати її передачу з вокзалу, бо Роксі не в гуртожитку, але її тітці це не завадило скласти їй добряче провізії. Ще й попередила, що я їй обіцяла сьогодні звільнити кімнату на ніч. Чого ви думаєте я пруся до дядька Сані після всіх митарств цього дня...

От з сумками десь о третій дня я вже була в гуртожитку. Загрузила все в нашу відьмовську обитель. 

Вийшла, а тут професор назустріч. Вислухала ще з годинку його зауваження щодо моєї дипломної і, записавши увесь цей винос мозку, нарешті виїхала до дяді Сані.
В результаті, від недосипу і насиченості дня, я стала схожа на тисячорічну мумію, що тільки-но вибралася зі свого склепа. А зранку я була ще 200-літньою. 
Може, того я і здалася тому директоришці непідходящою кандидатурою. Серйозно?! Навіть не хочу про це думати.
І ось я вже не йшла з маршрутки, а повзла. Мало-помалу доповзла до дверей парадної. Ключі всі ніяк не хотіли знаходитися. Сподіваюсь, ніде їх не виронила. Може треба було просто подзвонити дядьку? І чого ця думка прийшла до мене тільки зараз.
Добре, що почалися канікули. Та й фіг з тою роботою, перейду знов на онлайн заробіток.
Сумка здавалася безкінечністю. Я навіть знайшла втрачені тиждень тому білети в кіно на вчорашній фільм. О, ключі. Приклала таблетку і двері нарешті відчинились. 
Бл*ть, мені на дев'ятий поверх. 

Крик відчаю пораненої чайки мало не вирвався назовні, варто мені було побачити табличку «Ліфт не працює».
Я й так ненавиджу цей піднімаючийся гроб, але зараз я, блін, таки хотіла б в ньому «упокоїтись».
Коли я дотопала до квартири дядь Сані на останньому диханні, двері відкрились і з неї він буквально вилетів в очікуванні новин. І чого, спитайте, він такий натхненний? Аж бісить…
Я тяжко зітхнула і пройшла повз нього в квартиру. 
- Можу привітати? - вижидаючи запитав він. 
Мертва тиша підказала йому відповідь. Він нахмурився і, почухавши потилицю, мовив:
- Ну, тоді я піду чайку зроблю…

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍