Марті - Тіні Системи 2, Марті

Темрява метро стискала Кіру, мов тінь, що не відпускає. Десь далеко лунали відгомони машин Системи, але тут, у забутому просторі, панувала мертва тиша. 

І лише один голос розірвав її. 

— Ти бігла, але ховатися більше немає сенсу, — пролунав рівний, позбавлений емоцій голос. 

Антон стояв перед нею. 

Кіра стисло губи. 

— Це ще не кінець. 

Антон наблизився. Його очі, ніби порожні екрани, без жодного відтінку людяності, вивчали її. 

— Кінець уже настав. Просто ти ще не усвідомила цього. 

Кіра гірко посміхнулася. 

— Прийде час, і Система зникне. Ви заплатите за все. 

Вона зробила крок уперед, і її голос затремтів, коли додала: 

— І за Олексу. 

Антон зупинився. 

На мить у його очах щось спалахнуло – спогад чи жаль? 

— Ти нічого не знаєш ні про цей світ, ні про нього, — тихо промовив він. 

Кіра відчула, як у неї перехопило подих. 

— Він був мені як брат, — продовжив Антон, і в його голосі з’явилася ледь помітна гіркота. — Але той Олекса, якого ти пам’ятаєш, більше не існує. 

Він зробив швидкий рух. 

Кіра навіть не встигла зреагувати, коли холодне лезо ковзнуло їй у бік. 

Біль пронизав усе тіло. 

Вона розкрила рот, але не змогла нічого сказати. 

— А ті, кого ти бачила… — Антон нахилився до неї, його голос став майже лагідним. — Це лише клони. Порожні оболонки. 

Кіра впала на коліна, тримаючись за рану. 

Антон дивився на неї зверху вниз, ніби оцінював результат. 

— Ти всього лиш ілюзія спротиву. 

Він розвернувся і пішов у темряву. 

Кіра залишилася в холодному метро, чуючи, як її власне дихання стає уривчастим. 

Боротьба ще не закінчена. 

Але чи залишиться в неї час? 

Холодний вітер бив Кіру в обличчя, коли вона пробиралася через завали покинутого міста. Минув місяць з того моменту, як Антон залишив її помирати. Але вона вижила. 

Не завдяки удачі – завдяки ненависті. 

Вона вчилася жити з болем, з новим шрамом на боці, що палав щоразу, коли вона робила різкий рух. Вчилася знову довіряти іншим, хоча довіра тепер була розкішшю. 

І зараз вона шукала тих, хто ще не здався. 

Десь тут, у руїнах старого світу, існували ті, хто ще мав сили чинити опір. І Кіра збиралася їх знайти. 

СЕРЦЕ СИСТЕМИ 

Антон повернувся у вежу, що здіймалася над руїнами міст. Тиша тут була абсолютною, а повітря – стерильним. 

Він не поспішав. Система чекала. 

Як тільки він увійшов до головного залу, його зустріла жінка у чорному. 

— Вона жива, — сказала вона замість привітання. 

Антон сів у крісло, спокійно дивлячись на неї. 

— Я знаю. 

Жінка стиснула губи. 

— Ти не завершив справу. 

— Це не має значення, — відповів він. 

Його голос був порожнім. Він знав, що Кіра буде боротися. Але він також знав інше – вона нічого не змінить. 

Система була досконалою. 

Система була неминучою.