Дафна дю Мор'є - Ребекка

на язиці. Дружина. Це виявилося просто, нескладно, неначе згадати про неї було найзвичайнісінькою річчю. Дружина. Це слово зависло в повітрі, щойно я його проказала, воно почало витанцьовувати переді мною, й оскільки він сприйняв його мовчки, без коментарів, воно стало ще мерзеннішим і жахливішим, зробилося забороненим, неприродним для уст. Та я не могла його відкликати, воно вже ніколи не буде непромовленим. Перед моїми очима знову постав напис на титульній сторінці томика поезій і та химерна похила «Р». Щем і холод заполонили моє серце. Він ніколи мені не пробачить, і нашій дружбі настане кінець.

Пам’ятаю, як дивилася в лобове скло поперед себе, не бачачи дороги, що швидко проминала повз, у моїх вухах усе ще дзвеніло те промовлене слово. Тиша перетворювалася на хвилини, а хвилини перетворювалися на милі, і всьому кінець, думала я, більше ніколи я з ним не їздитиму. Завтра він поїде геть. І знову з’явиться місіс Ван Гоппер. Ми з нею прогулюватимемось терасою, як і раніше. Носій спустить його валізи. Краєм ока я побачу їх у вантажному ліфті з новими наклейками. Метушня й незворотність від’їзду. Почується звук перемикання передач, а тоді й він змішається з гуркотом дорожнього руху та зникне, поглинутий навіки.

Я так заглибилася у свою уяву — навіть бачила вже, як портьє кладе собі до кишені його чайові й повертається до готелю крізь обертові двері, кажучи щось через плече швейцару, — що не зауважила, як автомобіль сповільнив хід, і знову повернулася до реальності, лишень коли ми спинилися, з’їхавши на узбіччя. Він сидів нерухомо, без капелюха, з огорненою білим шарфом шиєю, і здавався ще більш схожим на середньовічний портрет, ніж зазвичай. Він не належав цьому яскравому ландшафту, він мав би стояти на сходах хирлявого собору, з плащем за спиною, а в цей час якийсь жебрак у нього під ногами випрошував би кілька золотих монет.

Друг зник, зникли його доброта й невимушена товариськість, не стало й брата, який дражнив мене тим, що я гризла нігті. Цей чоловік був мені незнайомий. Я запитала себе, навіщо сиджу поруч із ним у машині.

Тоді він розвернувся до мене й заговорив.

— Трохи раніше ви сказали про винахід, — промовив він, — про систему збереження пам’яті. Ви сказали, що вам би хотілося, щойно вам заманеться, пережити минуле знову. Боюсь, моя точка зору кардинально відрізняється від вашої. Всі мої спогади гіркі, і я волію робити вигляд, що їх не існує. Рік тому сталося те, що змінило все моє життя, і тепер я хочу забути кожну мить свого існування до того випадку. З тими днями покінчено. Їх стерто з пам’яті. Я мушу почати жити заново. Коли ми вперше зустрілися, ваша місіс Ван Гоппер запитала мене, навіщо я приїхав до Монте-Карло. Він поклав кінець тим спогадам, які ви хотіли б воскресити. Звісно, це виходить не завжди; іноді їх запах надто сильний, аби втриматися у флаконі, настільки сильний, що я не можу з ним упоратися. І тоді диявол у мені, немов скрадливий підглядач, намагається їх відкоркувати. Я вдався до цього під час нашої першої поїздки. Коли ми заїхали на пагорб і я зазирнув у прірву. Кілька років тому я був там зі своєю дружиною. Ви запитали, чи було там так само, чи нічого не змінилося. Місце геть не змінилося, проте — і я був радий це усвідомити — зробилося на диво безликим. Жодних натяків на минулі часи. Там не лишилося жодних згадок про нас із нею. Можливо, мені так здалося завдяки тому, що поруч були ви. Знаєте, вам удалося стерти з моєї пам’яті минуле набагато краще, ніж усім вогням Монте-Карло. Якби не ви, я б уже давно поїхав до Італії, Греції, а можливо, навіть далі. Ви позбавили мене від необхідності всіх цих блукань. Біс із вашими невдоволеними пуританськими закидами! Біс із вашою переконаністю в тому, що я добрий і милосердний! Я запрошую вас їздити зі мною, бо ви мені подобаєтесь і мені подобається ваше товариство, а якщо ви мені не вірите, то можете вийти з машини хоч зараз і добиратися додому самі. Ну ж бо, відчиняйте двері й виходьте!

Я заклякла, склавши руки на колінах, не розуміючи, чи він справді хотів, щоб я пішла, чи ні.

— То що ви збираєтеся робити? — запитав він.

Була б я на рік чи два молодша, гадаю, я б розплакалася. Дитячі сльози завжди напоготові й проливаються за першої ж критичної ситуації. Відчувши, як вони печуть мені очі, як червоніє моє обличчя, і раптом глянувши на своє відображення у дзеркалі заднього виду, я побачила, який жалюгідний мала вигляд — стривожений погляд, багряні щоки та пряме волосся, що вибивалося з-під широкого фетрового капелюха.

— Я хочу додому, — сказала я, ледь стримуючи тремтіння в голосі, і, не промовивши жодного слова, він завів двигун, відпустив зчеплення й розвернув автомобіль у той бік, звідки ми приїхали.

Ми їхали швидко, надто швидко, думала я, надто легко, а бездушний сільський ландшафт байдуже за нами спостерігав. Під’їхали до повороту дороги, який я хотіла зробити в’язнем своєї пам’яті, але селянки там уже не було, кольори зблякли, і зрештою він виявився нічим не кращий за будь-який інший поворот будь-якої дороги, де проїжджали сотні автомобілістів. Разом із моїм радісним настроєм зникли й чари, і від думки про це моє заклякле обличчя затремтіло, моя доросла гордість мене покинула й жалюгідні сльози, зрадівши своїй перемозі, ринули з очей і потекли по щоках.

Я не могла їх утерти, вони з’явились, мов непроханий гість, і, якби я полізла до кишені по хустинку, він би помітив, тож я була змушена не чіпати їх і терпіти гіркувато-солоний присмак на губах, занурюючись у глибини приниження. Я не знаю, чи повертав він голову, щоб подивитися на мене, бо сама не зводила розмитого погляду з дороги, проте раптом він узяв мою руку й поцілував її, все ще не кажучи ні слова, а тоді поклав мені на коліна свого носовичка, якого я не мала відваги торкнутися.

Я подумала про всіх цих героїнь романів, які здавалися такими гарними, коли плакали, і про те, як разюче я, певно, вирізнялася на їхньому тлі з набряклим, укритим плямами обличчям і почервонілими очима. Мій ранок закінчився катастрофою, і на мене чекав довгий день. Оскільки медсестра йшла у справах, я мусила пообідати з місіс Ван Гоппер у її