Ірина Бондарчук - Принцеса тіней, Ірина Бондарчук

Прокляття коханого

Ти знала про це?

Рейвен стояв навпроти, його очі горіли гнівом і болем. Він стискав меч так, що кісточки пальців побіліли, але не робив жодного кроку.

Еліана мовчала.

Як вона могла відповісти?

Як сказати йому правду, яку вона щойно усвідомила?

Вона була проклята.

Але не лише вона.

Він теж.

— Я…

Її голос зірвався, і вона вдихнула, відчуваючи, як темрява знову пробирається під її шкіру.

— Це не я зробила.

Рейвен гірко усміхнувся.

— О, справді? А хто ж тоді?

Еліана опустила погляд.

— Мій батько.

Вітер здійняв пил та зірвав кілька чорних пелюсток із троянд, що ще кілька хвилин тому були мертвими.

Рейвен не відвів погляду.

— І що ж це за прокляття?

Еліана облизала пересохлі губи.

— Кожен, кого я покохаю, загине.

Настала тиша.

Жахлива, давляча, немов саме повітря стиснулося між ними.

Вона не хотіла бачити його реакцію, але змусила себе підняти голову.

Рейвен не відвів очей.

Він не відступив.

Він просто стояв, дивлячись на неї так, ніби вона була єдиним світлом у цьому мороці.

— І ти вирішила мовчати?

Його голос став тихішим, але в ньому не було звинувачення.

Тільки біль.

— Я думала… я сподівалася, що зможу його зламати.

— Зламати? — він гірко засміявся. — Ти ж сама знаєш, що такі прокляття не ламаються.

— Але ж ти живий, Рейвене.

Він затримав подих.

Вона зробила крок до нього, а він не відступив.

— Ти ще живий. Це означає…

— Що ще не коханий тобою? — його голос був майже беззвучним.

Еліана стиснула кулаки.

— Це означає, що я борюся з цим.

Рейвен зітхнув і провів рукою по обличчю, ніби намагався стерти власні думки.

— Але це не змінює суті, правда?

Еліана заплющила очі.

Вона знала, що ні.

Темрява навколо почала згущуватися.

Сад ніби здригнувся, і між трояндами повільно з’являлися силуети.

Привиди.

Душі тих, кого вона вже втратила.

Тих, кого покохала.

Тих, кого забрало її прокляття.

Її погляд зупинився на одному з них.

Високий чоловік, якого вона бачила лише в дитячих снах.

Він простягнув до неї руку, і її серце забилося сильніше.

— Батьку…

Рейвен різко відтягнув її назад, його меч блиснув у сутінках.

— Не смій наближатися до неї!

Привид лише усміхнувся.

— Вона вже моя, хлопче. Вона завжди була моєю.

Еліана відчула, як холодний жах пробирається під шкіру.

Вона знала, що її батько не просто привид.

Він був тим, хто створив це прокляття.

І тепер він прийшов, щоб забрати своє.

Сад мертвих троянд більше не був просто місцем.

Він став пасткою.

І єдиний вихід вів через темряву.

Через її батька.

Через прокляття, яке вона більше не могла ігнорувати.

А Рейвен…

Він був занадто близько.

Занадто важливий.

Занадто живий.

А це означало тільки одне:

Він наступний.

 

— Ти не моя власність, батьку.

Еліана змусила себе вирівняти спину, хоча кожна клітина її тіла кричала втекти.

Привид нахилив голову, ніби уважно вивчаючи її.

— Хіба ні?

Його голос був м’яким, але в ньому вчувався відголос віків.

— Ти носиш мою кров. Мої тіні. Моє прокляття. Хіба ти не моя?

Темрява загойдалася, неначе на неї подув вітер, та повітря було нерухомим.

Рейвен стояв поруч, напружений, мов струна, його меч готовий до удару, хоча що може зробити звичайна зброя проти привида?

Еліана знала, що цей меч безсилий.

Як і вона.

Бо все її життя було сплетене з його чарами.

— Я— не— твоя.

Кожне слово давалося з боєм.

Привид засміявся.

— Доню, не обманюй себе. Ти вже зробила вибір, коли народилася.

І тоді він простягнув до неї руку.

Щось невидиме рвалося всередині неї, немов невидимі нитки затягувалися навколо її серця.

Вона не могла дихати.

— Еліано! — крик Рейвена долинув до неї здалеку.

Він схопив її за плечі, його тепло пробивалося крізь холод темряви, але це було недостатньо.

Темрява була її сутністю.

Її прокляттям.

Але тоді сталося щось несподіване.

Рейвен опустив меч і різко обійняв її.

Зовсім не так, як воїн, що намагається врятувати свою супутницю.

А як чоловік, що не боїться загинути.

— Я не дам йому забрати тебе.

І в цю мить щось змінилося.

Темрява, що наповнювала її, розкололася, як дзеркало, що падає на кам’яний поміст.

Її прокляття — те, що мало убити кожного, кого вона покохає, — затрималося на мить.

Привид знову заговорив, але цього разу його голос тремтів.

— Цього не може бути…

Еліана відчула, як все, що її пов’язувало з ним, починає слабшати.

Бо Рейвен не боявся її.

Він не намагався врятуватися від прокляття.

Він прийняв його.

А це означало тільки одне:

Його доля більше не була вирішеною.

Сад почав руйнуватися.

Мертві троянди обсипалися, розсипаючись на попіл.

Привиди зникали один за одним.

Тінь її батька витягнулася, ніби він намагався зачепитися за цей світ, але темрява розпадалася під його пальцями.

Його очі зустрілися з її.

— Ти зробила вибір.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍