Марина Тітова - Будь мені тайною, Марина Тітова

— Зайчику, де це ти вже замурзався? Рукав светра білий. От ще мені біда з тобою! Випрями спину — не горбись! І подай мені отой оно сир. Тільки не той, що з дірочками! Ото ще мені — "чоловік"! Чотирнадцять років у шлюбі, а він не знає, який я сир полюбляю.

Я не утримую своєї посмішки й вона вигулькує на моєму обличчі несвідомо. Катерини — жінки хоч куди! Є у мене колега в школі — вчителька іноземної мови Катерина Дмитрівна. Одного разу я замінював її на уроці. Ох і тішилися учні тоді! Благали замінити Катю Дмитрівну на постійній основі, бо зі мною їм було веселіше. Вірогідно й ця Катя така, що пальця у рот їй не клади. Співчуваю її чоловіку. І як Анжеліка ще зважилась її муштрувати? Янгол вміє смикати за потрібні ниточки людей. Як бачу, вона у цьому багатоповерховому домі авторитет. Харитон їй руки обціловує й сусіди слухаються. Дивовижна дівчина...

Поки думаю про Ліку, краєм ока милуюся її рухами. Але раптом доводиться припинити це все — красуня обертається. Вона подає кожному кусень тортика, принесений норовливими сусідами. Коли ж черга доходить до мене — вона більше, ніж було б етично, затримує свій погляд на мені. В очах миготить печаль.

...І наступні пів години чаювання ці погляди, з нотками жалощів, продовжуються. Вона кидає їх на мене уривчасто та не часто, сидячи навпроти через стіл, втім я їх помічаю. У розмові ж ми з нею беремо участь найменше. У Харитона з'являється активніший та більш гідний співрозмовник, ніж ми. В його парирування з Катею обираємо не лізти. А от Ігор виступає між ними каталізатором... Якщо йому дають слово. Я починаю розуміти, чому він працює гідом. Хоч десь людина може виговоритись і його слухають... Хоча, останнє не факт. Завтра дізнаюсь.

Та все ж, якби цікаво не було спостерігати за словесними баталіями, з нетерпінням чекаю, коли сусіди підуть додому. Оскільки поспішати мені вже нікуди — бажаю поговорити з Лікою. Чому вона не забракувала пропозицію Харитона? Ще й довелося їй гостьовою кімнатою зайнятись. І не просто виділити мені ліжко-місце, але й постелити для мене постіль, притарабанити та увімкнути обігрівач, зробити швидке вологе прибирання, принести рушник, халат... Чи не багато для мене честі? Їй мало б бути неприємно робити це все. Якось дивно...

На силу дочекавшись, коли у квартирі лишаємось знову тільки ми утрьох, підбираю вдалий момент для розмови. А втім, і підбирати нічого майже не доводиться, бо коли Харитон, після того, як разом зі своєю дружиною прибирає на кухні наслідки вечора, йде прийняти душ, він прохає Анжеліку показати мені мій нічліг на сьогодні.

— Ось твоя кімната. Ось халат є, а ось є чоловіча піжама. Можеш обрати, що більше до вподоби. На приліжковій тумбі я залишила склянку та пляшку негазованої мінеральної води. Поряд є нічник, який створює ефект зіркового неба — тож можеш вмикати та насолоджуватись. А ще там знайдеш пульт від телевізора. Якщо хочеш — теж вмикай, — розповідає тепер ідеальна господиня, змушуючи мене відчути себе клієнтом п'ятизіркового готелю.

— Нічого собі. Який сервіс... — залишаюсь я враженим від почутого. — А часто ти так обслуговуєш гостей? Ти не повинна цього робити. Вода, піжама...

— У нас часто зупиняються гості. То батьки Харитона, то його брат або друзі чи інші родичі. Тож не тішся і не дивуйся — це не лише для тебе так. Ми з моїм чоловіком завжди раді гостям і прагнемо створити для всіх комфортабельні умови перебування.

— Залишилось додати: "Дякуємо, що обрали нашу компанію", — роззираюсь я стильною кімнатою, з двоспальним ліжком, кавовим столиком, абстрактними картинами на пів стіни. — Але чи всім гостям ви раді? Особливо ти... Особливо зараз, — натякаю на себе, зупинивши бігання своїх очей на єдиному, дійсно вартому уваги, об'єкту — Анжеліці.

Дівчина саме збиралась залишити мене самого у кімнаті, але почувши останні слова — різко завмирає. Щоправда, ненадовго.

— Добраніч, Сашо, — прощається все одно вона та вже торкається дверної ручки.

— Зажди! — я встигаю схопити її за зап'ясток, щоб зупинити й це спрацьовує. Але я швидко осмикую свою руку від ніжної шкіри, немов від гарячої каструлі, боячись обпектись.

— Щось ще треба? — обертається порцелянове личко в мій бік. Зелені очі знаходять мої — схвильовані.

— Ні... От тільки дай мені відповідь на одне запитання... Ти щаслива з ним?

Зміна виразу дівочого обличчя повідомляє, що такого вона не очікувала почути.

— А хіба не видно? — відказує запитанням на запитання.

— Просто скажи. Щаслива чи ні? — кажу я сміливо, чуючи своє серцебиття гучніше, ніж власний голос.

Секунд десять янголя грає у мовчанку, ймовірно, збираючи докупи думки після здивування. І лиш потім лунає її коротке "Так".

Та мені недостатнього почути цього одного сухого слова.

— Ви з ним різні. Чи не занадто він пафосний та зосереджений на матеріальних благах для тебе? Ти його кохаєш?

Ліка на мить знову застигає від чергового подиву.

— Ось це втамує твою допитливість? — зненацька демонструє золоту обручку на пальці своєї тендітної руки. — А тепер може досить? Бо, гляди, і самому відповідати доведеться на недоладні питання. Не змушуй мене шкодувати, що я вгамувала Катю й не дала їй розпитати тебе про розлучення...