Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

8. Не всі хочуть пам'ятати 

Марк знову сідає на стілець навпроти мене, пронизує поглядом синіх очей, наче хоче прочитати всі мої думки, кожну приховану думку чи згадку, що живе десь у глибині свідомості.

– Агато, – починає він, і я одразу відчуваю, що далі буде щось важливе. – Я знаю, що ти теж це переживала. – каже спокійно, однак голос зривається. Однієї секунди і однієї зміни тональності стає досить, аби я помітила. 

– Що саме? – питаю, намагаючись вдавати нерозуміння.

– Провали в пам’яті. В тебе вони також були, правда? 

Я завмираю.

– Ти говориш нісенітниці. – кажу надто різко. 

– Я бачив твою медичну картку, – відповідає він без тіні співчуття чи бодай такту. Викладає свій, ну точно ж не останній козир з рукава. – У тебе були ті ж симптоми, хіба що без супер-здатності запам'ятовувати. Провали, дивна поведінка, терапія. Але тобі вдалося позбутися цього.

– Ти не знаєш, про що говориш, – шиплю я, відчуваючи, як всередині важкою неконтрольованою хвилею піднімається паніка.

– Я знаю, Агато, значно більше, ніж ти думаєш, – каже він, нахиляючись ближче. – Ти – моя єдина нитка до розгадки. Я хочу зрозуміти, хто я, чому це сталося зі мною. І я впевнений, що це якось пов’язано з тобою. А ти хіба не хочеш? Знати правду? 

– Це божевілля, – відповідаю, загортаючись в ковдру, бо холод попри плюс 25 градусів на електронному табло годинника пробирає до кісток не менш сильно, аніж коли я висіла на вітрі в одному задертому светрі. – Я нічого не знаю. Я була ще меншою, ніж ти, коли мене удочерили. Я навіть не пам’ятаю, як це сталося.

– Якщо ти змогла вилікуватися, я теж зможу. Якщо ми спробуємо поєднати наші зусилля, то зможемо знайти причину цього…

– Лікування – ось що треба шукати, а не копирсатись в минулому! – відповідаю я, але він, здається, вже не слухає мене. В синіх очах – темна пелена… Знову провал? 

Я встаю, намагаючись триматися подалі від нього.

– Послухай, Марку, ти говорив, що викрав мене, аби я допомогла тобі написати книгу, так? Але те, що ти зараз робиш і кажеш – це вже зовсім інше. Ти хочеш копирсатися в моїх спогадах, у речах, які я навіть для себе хотіла б забути. Справа ж не в книзі так? А я ще, чорт забирай, навіть на книгу не погодилась!

– Це вже не важливо для мене, – каже він, підіймаючись. Вперто, твердо. Він мене не чує! 

– А для мене важливо! – підвищую голос, несподівано навіть для себе. –  Я – людина, яку ти викрав! Це кримінальна відповідальність взагалі-то! Так не просять про допомогу! Ти хоч трохи думаєш про те, що я відчуваю?

Марк підходить ближче, а я задкую, поки моя спина не притискається до стіни. Тепер він зовсім поруч, стривожений, напружений, очі горять крижаним полум’ям.

– Думаю, – каже він тихо, але від того голос звучить ще більш загрозливо і моторошно, – Весь цей час я думаю, Агато, що ти єдина, хто може мені допомогти. Єдина, хто взагалі розуміє, що я відчуваю.

– Відпусти мене, – шепочу, відчуваючи, як його близькість огортає мене тривожним, пекучим теплом. Від того, що він так близько, по тілу пробігають тремткі розряди струму. Наче маленькі кульові блискавки під шкірою. Це не страх. Я його не боюсь! А от власні дивні відчуття мене лякають. 

– Я не можу, – відповідає і його голос м’якшає, а пальці злегка торкаються моєї руки. Від цього дотику по шкірі пробігають мурахи.

Ми стоїмо так кілька секунд, які здаються вічністю. Він настільки близько, що я чую його дихання, бачу кожну ледь помітну зморшку на його обличчі. Моє серце б’ється так голосно, що, здається, його чує навіть Рой, який дрімав біля каміна, а тепер уважно дивиться на нас, готовий, мабуть, захищати свого господаря від мене. 

– Що ти хочеш від мене? – питаю, ледве стримуючись, аби голос не тремтів, не зірвався. 

– Правду, – каже він, але звучить це так, наче хоче він чогось значно більшого…

Коли наша розмова заходить в глухий кут, Марк, здається, заспокоюється, зупиняється й більше на мене не тисне. А я тим часом маю змогу трохи зібратись з думками. Врешті-решт, чого б він від мене не хотів і як би не впирався – я не збираюся бути іграшкою в чужих руках, чи слухняною лялькою. Так, я розумію, про що він говорить, і його біль теж. Та це не означає, що я дозволю копирсатись в моїй голові та тримати мене, наче рабиню в його похмурому маєтку! Навіть незважаючи на те, що я вже кілька хвилин крадькома з-за чашки з охололим, але все ще смачним глінтвейном, розглядаю його. 

Гарний і таємничий. Високий, брутальний, під футболкою грають виразні м'язи, сині очі ладні звести з розуму одним лише загадковим поглядом. Татуювання на руці і легка “дизайнерська” неголеність додають перчинки…

Картинка, а не чоловік!

Я б на такого в буденному житті навіть не подивилась.

Надто багато вроди робить чоловіка або самозакоханим, або надто проблемним. Схоже, тут маємо два в одному. Але чому тоді я не можу відвести очей від вольового підборіддя з невеликим шрамиком, виразних вилиць, трішки нахмурених брів? В дзеркальних дверцятах шафки бачу себе. На його фоні здаюся собі надто невиразною: завелика футболка повністю приховує всі плюси й мінуси фігури, скуйовджене волосся з мідним відтінком, який я з підліткового віку маскувала фарбами, вже потребує миття та укладки, макіяжу на очах з сумно опущеними кутиками (от же дістався подарунок від долі!) звісно вже немає. Схоже, якби не ці загадки і таємниці минулого, він би на вулиці теж пройшов мимо, навіть не помітивши мене. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍