Володимир Вознюк - Ольга Кобилянська

років. 28 червня 1973 року в ньому відкрито музей О. Кобилянської. В урочистостях із цієї нагоди взяли участь Олесь Гончар, Ірина Вільде, Любов Забашта, Ростислав Братунь, гості з різних міст України. Там геніально прозвучав монолог Івоніки над убитим сином Михайлом з уст першого виконавця цієї ролі у виставі «Земля», народного артиста України Володимира Сокирка.

Постійно жила О. Кобилянська в Димці протягом двох років. Звідти вона листувалася з письменниками М. Павликом, Н. Кобринською, зі своїми подругами А. Кохановською та С. Окуневською. Там завершила остаточний варіант повісті «Людина», там на папір лягали рядки майбутнього великого твору – повісті «Царівна».

Частина друга

«Тут я увійшла в українську громаду..»

Щоб схарактеризувати життя О. Кобилянської в Димці протягом 1889—1891 років, літературознавці, звичайно, використовують слова з її автобіографії «Про себе саму»: «Дволітній побут на селі Димка, куди родичі переселились, по майже 15-літнім побуті в горах, дав мені нагоду заглянути глибше в селянське життя, котре й без того було мені добре знайоме, бо я завсіди і в горах любила мужицтво не менше, ніж мій батько. Я любила народ, і люблю його до сьогоднішньої хвилі, і дивлюся на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу часть природи. Одна неестетичність [виділено О. Кобилянською. – В. В.] його, будь у словах, будь у поведінці чи в привичках, разить мене, але в суті речей – гей, яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний матеріал на будучність».

Але життя на селі бачилося їй і в негативному світлі. В листі до М. Павлика у квітні 1891 року письменниця зізнавалася: «Якби Ви знали, як я ненавиджу життя на селі, і як я собі щодня і щогодини кажу, що це ліниве і без будь-яких змін життя робить мене все тупішою. Я дійшла до того висновку, що на селі, і взагалі на самоті, необхідно мати більше сили волі, аніж у місті, для того, щоби залишитися інтелігентним. Якби те «щось» (що зветься стремлінням до кращого і вищого) в душі враз вмерло, можна б стати твариною, «їсти і пити» стало б на першому плані і являлося б ціллю життя».

Про можливий переїзд до Чернівців восени 1891 року, очевидно, тільки на якийсь час, О. Кобилянська пише в листі до М. Павлика 25 травня того ж року. Лист завершують слова: «Поїду з матір'ю, яка дуже хвора, в інше гніздо для зміни повітря».

Навряд чи міське чернівецьке повітря навіть у кінці XIX століття було кращим за сільське. Кращими, безперечно, були умови для лікування матері. Змінювати необхідно було «повітря» духовне, умови життя самій О. Кобилянській, що виразно постає з її тогочасних листів і щоденникових записів. А Чернівці приваблювали вже відтоді, коли там в університеті студіювали вищі науки старші брати – Максим та Юліан, відтак – після неодноразових відвідин міста. Насамперед тут відкривалася перспектива самовдосконалення, входження до інтелектуальних, а не звичних міщанських, суспільних кіл, перспектива письменницького росту. До речі, Кобилянська ще з юних років мріяла про те, що в Чернівцях, якщо не матиме права навчатися в університеті (цього не дозволяла чотирикласна освіта), відвідуватиме хоча б лекції деяких викладачів. Згодом так і робила.

В автобіографії «Про себе саму», що, як відомо, написана у формі листування з професором Степаном Смаль-Стоцьким, О. Кобилянська відкрила одну, досі нікому, крім С. Окуневської та сестри Євгенії Кобилянської, не відому таємницю з часу, коли їй було 19 років. Тоді брат Юліан – студент Чернівецького університету, перебуваючи на канікулах в Кімполунзі, розповів про старшого за віком дивака, професора-філолога Вробля. Оповідав про неординарні звички його, про те, що той, коли б знайшов «чесну жінку чи дівчину без великих вимог», ще мав намір одружитися. «Одної днини, – пише О. Кобилянська, – прийшло мені на гадку, що це було б для мене дуже добре вийти за нього заміж. В мене не було великих вимог, я б його доглядала, та за те, будучи його жінкою, я б могла дальше образуватися-вчитися, зложити докторат і писати, писати досхочу! Як я роздумувала над тим, то та гадка чим раз більше вподобувалася мені, я зживалася з нею чим раз то більше – не застановляючись ні над чим іншим, як над тим одним, що коло такого «вченого» чоловіка і я могла б набратись якнайбільше знання. Під впливом тої думки я почала приглядатися уважніше старшим добродіям – і найшла, що це нічого такого страшного мати старого чоловіка. Поділившися своєю видумкою з Софією Окуневською, тою моєю найщирішою товаришкою, – найшла в ній відгук. Одної днини я написала лист до професора про своє життя, свої добрі і злі сторони, свої замилування… і остаточно і своє бажання вийти за нього заміж, сповняти всі обов'язки супроти нього, а за те бажала я, щоб він був помічний добувати студії і випровадити мене на найвищий щабель науки, знання, і відкрити широкий духовний світ».

Дівчина листа не надіслала. Спинила думка, що професор може здогадатися про причетність до його написання Юліана. Та й С. Окуневська з Євгенією Кобилянською аргументовано відрадили від такого одруження. Хіба це не ще одне промовисте свідчення про потяг О. Кобилянської до здобуття освіти, збагачення нею? Фрагменти з листа вона використала в повісті «Через кладку».

До Чернівців родина Кобилянських переїжджає наприкінці 1891 року. Причину переїзду і роль цього міста в той час у її житті письменниця переконливо описала в автобіографії 1927 року: «Через хоровитість матері та через молодших від мене братів, що кінчали студії, переселились до Чернівець. Тут я увійшла в українську громаду, мала можливість пізнати українську літературу, журнали, зноситись з освіченими українцями, їх жінками, а також з молодіжжю, взагалі входити «в серце» Буковинської України, час від часу виїжджати до Галичини друкувати свої твори, що почасти були писані в горах в Кімполунзі, почасти на селі в Димці, а решта в Чернівцях».

Вислів «тут я увійшла в українську громаду» не варто сприймати спрощено. Нагадаймо, що і О. Кобилянська, і троє інших видатних українських письменників другої половини XIX століття з Буковини – Юрій Федькович, Сидір Воробкевич, Євгенія Ярошинська – починали свою творчість німецькою мовою, а до мови української повносило звернулися тільки через певний час. Адже тоді, в період правління Австро-Угорської імперії, яка, слід зауважити, була толерантною до національних меншин, українці Буковини почувалися на рідній землі в кращому разі третьорядною нацією. Тамтешнє українство, роблять однозначний