Агата Крісті - Убивства за абеткою

– Я справді не знаю.

– Можливо, нам краще з нею поспілкуватись.

– Зараз?

– Якщо ваша ласка.

– Я пришлю її, – мовила міс Мерріон, підводячись. – Прошу, не затримуйте її надовго. У нас гаряча пора, вранішня кава.

Кішкоподібна руда міс Мерріон залишила кімнату. – Дуже витончена, – завважив інспектор Келсі.

Він перекривив її манірний дамський тон: «Я справді не знаю».

До кімнати, трішки задихавшись, забігла повненька дівчина, темноволоса, рожевощока, з широко розплющеними від збудження очима.

– Мене прислала міс Мерріон, – оголосила вона, важко дихаючи.

– Міс Гіґлі?

– Так, це я.

– Ви знали Елізабет Барнард?

– О так, я знала Бетті. Чи то не жахливо? Занадто жахливо! Важко повірити, що це правда. Я весь ранок дівчатам говорила, що просто не можу в це повірити! «Знаєте, дівчата, – сказала я, – здається, що це неправда. Тобто Бетті Барнард, яка весь час тут була, вбили! Просто не можу повірити». Так я говорила. П’ять чи шість разів ущипнула себе, щоб перевірити, чи не прокинусь. Бетті вбили… Це… знаєте, про що я… здається нереальним.

– Ви добре знали померлу дівчину? – запитав Кром.

– Що ж, вона працювала тут довше, ніж я. Я прийшла лише минулого березня. Бетті вже була тут торік. Була вона досить тиха, знаєте, що маю на увазі. Не з тих, хто багато жартує чи сміється. Я не маю на увазі, що вона була тишко… в душі вона досить весела і все таке, але вона… власне, вона була й тиха, й не тиха, якщо розумієте, про що я.

Про інспектора Крома скажу, що він був дуже терпляча людина. Як свідок пишна міс Гіґлі просто наполегливо дратувала. Кожну фразу вона повторювала та пояснювала сто разів. Результат у підсумку був доволі скупим.

Стосунки з померлою дівчиною в неї не були дуже близькі. Елізабет Барнард, як можна здогадатися, вважала себе на голову вищою від міс Гіґлі. Вони приязно спілкувалися в робочий час, та дівчата нечасто бачилися поза роботою. Елізабет Барнард мала «друга», який працював агентом із нерухомості «Корт і Бранскілл». Ні, він не був ні містером Кортом, ні містером Бранскіллом. Простий службовець. Вона не знала його прізвища. Та добре знала з вигляду. Симпатичний… ох, дуже симпатичний та завжди гарно вдягнений. Очевидно, що в серці міс Гіґлі тріпотіла маленька заздрість.

У підсумку вдалось отримати таке. Елізабет Барнард нікому в кафе не довірила свої плани на вечір, але, на думку міс Гіґлі, вона мала намір зустрітися зі своїм «другом». Була одягнена в нову білу сукню, «таку милу з тим модним комірцем».

Ми поспілкувалися з іншими двома дівчатами, проте марно. Бетті Барнард нічого й нікому не розповідала про свої плани, і ніхто не бачив її в Бексгіллі протягом вечора.

Розділ десятий

Сім’я Барнардів

Батьки Елізабет Барнард мешкали в крихітному бунгало, одному з близько п’ятдесяти нещодавно зведених будівельником-спекулянтом на околиці міста. Назва на ньому була Лландадно. Містер Барнард, кремезний чоловік років п’ятдесяти п’яти з розгубленим виглядом, помітив, що ми наближаємось, і чекав, стоячи на порозі.

– Заходьте, джентльмени, – мовив він.

Ініціативу взяв інспектор Келсі.

– Це – інспектор Кром зі Скотленд-Ярду, сер, – сказав він, – прибув, щоб допомогти нам у цій справі.

– Зі Скотленд-Ярду? – з надією промовив містер Барнард. – Це добре. Того мерзотника-убивцю треба запроторити у в’язницю. Моя бідолашна дівчинка… – Його обличчя скривилося від болю.

– А це – Еркюль Пуаро, теж із Лондона, і…

– Капітан Гастінґс, – сказав Пуаро.

– Радий познайомитися, джентльмени, – механічно проговорив містер Барнард. – Проходьте всередину. Не знаю, чи моя бідолашна дружина в змозі з вами поспілкуватись. Така розбита.

Проте, поки ми розміщувались у вітальні будиночка, до нас вийшла місіс Барнард. Вона, очевидно, нещодавно гірко ридала, її очі були червоні, жінка пересувалася невпевненою ходою людини, що пережила сильне потрясіння.

– О, матінко, все гаразд, – мовив містер Барнард. – Ти впевнена, що добре почуваєшся… га?

Він погладив її по плечу й посадив у крісло.

– Старший інспектор був дуже люб’язний, – продовжив він. – Повідомивши нам таку новину, сказав, що всі запитання залишить на пізніше, коли ми відійдемо від першого шоку.

– Так жорстоко. Ох, як це жорстоко, – вигукнула місіс Барнард у сльозах. – Найжорстокіше, що могло коли-небудь трапитися, саме так.

В її голосі чулася співоча інтонація, і на якусь мить я подумав, що жінка – іноземка, та тоді згадав напис на брамі й зрозумів, що «колли-неббудь» у її вимові було, насправді, доказом вельського походження.

– Це надзвичайно болісно, мадам, знаю, – озвався інспектор Кром. – І ми вам дуже співчуваємо, але потрібно зібрати всі можливі факти, щоб приступити до роботи якнайшвидше.

– Логічно, – захитав головою містер Барнард.

– Вашій дочці було двадцять три, як я розумію. Вона мешкала тут, із вами, і працювала в кафе «Рудий кіт», усе правильно?

– Правильно.

– Це – нове помешкання, так? Де ви жили до цього?

– Працював у залізній крамниці в Кеннінґтоні. Пішов на пенсію два роки тому. Завжди хотів жити біля моря.

– У вас дві доньки?

– Так, старша донька працює в офісі в Лондоні.

– Вас не стривожило те, що молодша не повернулася додому минулої ночі?

– Ми не знали, – зі сльозами в голосі промовила місіс Барнард. – Ми з татком завжди йдемо спати рано. Наш час – дев’ята година. Ми навіть не знали, що Бетті не повернулася додому, доки не прийшов офіцер поліції й не сказав… сказав…

Вона розридалась.

– У вашої дочки була звичка… е-е-е… повертатися пізно?

– Ви знаєте, які зараз дівчата, інспекторе, – промовив Барнард. – Незалежні, такі вони. Літніми вечорами додому не поспішають. Однак Бетті зазвичай поверталася до одинадцятої.

– Як вона заходила? Двері були відімкнені?

– Ключ під килимком. Ми так завжди робимо.

– Ходили розмови, здається, що ваша дочка була заручена?

– Тепер це не роблять так формально, – сказав містер Барнард.

– Його звати Дональд Фрейзер, мені він сподобався. Навіть дуже сподобався, – мовила місіс Барнард. – Бідолашний хлопець, для нього це буде горем – ця новина. Чи він уже знає, цікаво?

– Він працює в «Корт і Бранскілл», як мені відомо?

– Так, це агенція нерухомості.

– Він зазвичай зустрічався з вашою дочкою після роботи?

– Не щовечора. Точніше, раз чи двічі на тиждень.

– Вам відомо, чи вона планувала зустрітися