Улас Олексійович Самчук - Юність Василя Шеремети

У цей саме час він почув: “Василю!..” Оглянувся. На другому хіднику стояв брат Євгена Валя Лискевич. Його здоровенне чорне галіфе ще дуже відгонить революцією. Волосся дбайливо, насвіжо зачесане. Сірий, з округлими полами, піджак старанно защіпнутий, а краватка-метелик оздоблює його підборіддя.

— А, здоров! — має він звичку кричати при зустрічі, хоч би це чула й ціла вулиця. — Куди йдеш? Ходім зо мною...

— Куди? — швидко питає Василь, перебігши вулицю.

— До Насті...

— До якої Насті? — здивовано перепитує.

— До Насті Мединської...

Василь миттю забуває пошту, гарну панночку, селянина. Він тільки здивований.

— Ні, Валю... Не можу! — виривається в нього.

— Чому? Я зустрів брата Олександра. Він просить занести Насті запрошення на учительську вечірку. Ти ж знаєш... Олесь трошки за нею того...

— Ні, ні, Валю... Не можу...

— Кинь вдавати дурника. Ходім! Крапка! Настя варта того, щоб ми її відвідали. Ти її ще не знаєш. Вона чудесно танцює. А потім вона прекрасний товариш... Побачиш...

Вони вже йшли в напрямку Дубенської рогачки. Василь вже не перечив. На його носі висів сором, в очах стояв страх. Він сам не знав, що і як; чи вертатися, чи йти, чи обуритись, чи просити. Це зовсім щось нове в його житті. Він ще ніколи не відвідував панночок у них вдома... Це карколомна революція в його житті. А одночасно його несла якась сила. Хотілося комусь щось довести, і ноги його бадьоро ступали в такт з ногами Лискевича.

Вони мусіли досить довго ступати. Виявилось, що Настя мешкає геть там аж за станцією, далеко, за містом, за зрубом, за горою, біля старої копальні. Цього Василь не знав і ніколи б не догадався. Він був здивований, коли за півгодини ходи Валя Лискевич вказав йому недокінчену й розбиту стрільнами війни велику цегляну будову без вікон, без дверей, над котрою стирчав у небо здоровенний димар.

— Там вона мешкає, — сказав Лискевич.

— Де там? В руїнах? — дивується Василь. Навкруги жодної будівлі. Праворуч поле й лука, ліворуч схил гори, якась зарва, далі зруб, на зрубі червоне стернисько гречки та пара великих насінників ясинини. Кілька білих кіз вештаються між оброслими пагонками пнями.

І тільки під самим рудим муром Василь помітив кілька невеличких вікон, за котрими висіли білі серпанкові занавіски, а малі з нефарбованих дощок двері вказували, що тут вхід до цього своєрідного палацу.

— Вона якраз тут мешкає, — сказав Лискевич і застукав у двері.

По короткому часі двері відчинилися, і на порозі стояла старша, з поморщеним лицем, жінка. Рукави у неї закачані, на обличчю сліди борошна. Голос її лагідний і добрячий.

— Чи панна Настуся вдома? — питає Лискевич. Жінка з хвилинку на нього дивиться і відповідає:

— Вдома... Прошу! Зайдіть... Але вона зайнята. Почекайте ось тут, я зараз спитаю...

Опинилися в невеликому білому просторі. Білі стіни, білі фіранки, біла з округлими спинками постіль. Над ліжком Мати Божа католицька, навпроти недомальована акварелька гори Бони. І все те — капелюшок, фото в золотих рямцях і черевики під ліжком, все свідчить, що тут, власне, те місце, де мешкає “вона”. Прекрасна Олена, Венера, що вийшла з піни моря, казка, яку оповідає життя. — Настуню!.. До тебе прийшли, — чути голос старої. — А хто? — падає там десь питання, і цього цілком досить, щоб живий, знаний звук ствердив присутність її. Василь Шеремета переживає. Він переживає все. В його життю кожний новий крок мусить пройти через його душу. Він намагається себе тримати, чути час, бачити барви, але нутро його, дух, плоть, нерви і серце виконують свої делікатні функції.

Інший Валя. Цей поводиться по-своєму. Посмішки, слова, рухи.

— Чи дозволите знати, хто прийшов? — питає з-за стіни протяжно Настя.

— Не дозволимо, — каже Валя.

— Валя! Чую... А другий хто?

— Не скажемо, — басує Валя.

— Та скажіть! Ви ж знаєте, що жінки цікаві. Вийти я зараз не можу... Прошу хвилинку зачекати.

Увійшла стара, принесла синіх поморщених сливок... Прошу... Частуйтесь... Вони вже трохи перестояли, але смачні...

Так. Сливки смачні. Солодкі й соковиті. Василь їх бере обережно. Він бачить акварельку на стіні. Скромні чисті, теплі барви

— барви меланхолійної осени, позлітка, нанесені обережною рукою, промені згасаючого сонця, поблідла синь неба. За стіною цокає годинник... Цок-Цок! Цок-цок!..

Зовсім несподівано входить Настя. Свіжа, як звичайно, у скромній сіро-синій суконці. Очі сяють і сміються.

— А! Ви? Василь? Вітаю! Не сподівалась... От вже кого, кого, але вас не сподівалась... Яким таким чудом? Сідайте... Там, там

— де є місце і вибачайте, що примусила чекати... Я місила діжу. Ну, що там у вас? — Настя радіє щиро. Це видно з усього. Голос її звучить якраз так.

— Брат мій, якого ви маєте честь знати, передає вам ласкаво оце запрошення, — почав був Валя.

— Брат ваш, якого я маю честь знати, міг це запрошення передати мені особисто, — в тон Валі відповіла Настя.

— Просив уклінно пробачити йому, бо ще сьогодні мусить бути на місці своєї діяльности у славному місті Шумську...

— То він вже у Шумську?

— Так. Вчить дітей Ізраїля польської грамоти.

— Дуже похвально. Дякую. Коли це і де це та вечірка?

— В ліцеї... Там ось написано. У так званій колоновій залі ліцею. Вас просять прибути. Вальс, мазурка, па-д-еспань, джімі...

Настя сміється, Валя вдоволений, Василь напружено червоніє і мужньо мовчить. Він вже втратив темпо і почуває, що не здожене його. Валя натомість цілком у формі.

— Ну, а ви? — це Настя до Василя. — Я вас чомусь не бачу...

Василь не знає, що на це відповісти. Рішає казати звичайні

речі.

— Я ходжу кожного дня до школи.

— А що там “Юнацтво”? — питає Настя.

— Нічого. Так... Ще не сходились.

— Буде журнал?

— Думаю, так...

— Ах, мені страшенно подобається Козенко. Чудовий. Як він мене чудово не любить! Перекажіть йому мої слова.

— Перекажу.

— А ви, Василю, заходьте до мене частіше. В неділю чи в свято... Підемо в наші гори... Ви ж іще не знаєте... У нас тут фйорди, Норвегія... А як тут чудово, як зірветься буря. Цілий цей палац наповнюється свистом, і мені відразу згадується “Вій”. Я немов філософ Хома Брут у спідниці. Але я це