Александра - Напівдоторком, Александра

8

ОЛЕКСАНДРА

...Я сиділа на холодній підлозі у ванній кімнаті, підпираючи стіну спиною і вже як годину роздумувала над усим, що сталося.

Він повернувся.

Мій нічний кошмар, мій найгірший страх, моя найжаданіша любов...

Пройшло п'ять років, здається, ніби ціле життя. Проте, вистачило одного його голосу, напівдоторку, щоб повітря одним подихом вилетіло з легень. Навіщо він тут? Звідки знав, що я внебезпеці? Слідкує за мною, чи знову щось відбувається під моїм носом, а я не помічаю? 

Вперше за довгий час, я задумалась над тим, а як склалося у нього життя? Що було після мене...? Я наважилася на відчайдушний крок. Різко підірвавшись з підлоги, попрямувала в кімнату. На столі, під багаточисленними книжками, лежало моє минуле: щоденник, що я вела в перший рік по приїзду в Італію. І в кінці значився номер....

- Тільки б він був дійсним.- Взмолилася.

Гудки лунали один за одним, і коли я вже майже зневірилася, з динаміка пролунав голос:

- Слухаю.

- Привіт Денисе..

- Привіт...а хто це?

- Не впізнаєш "Сплячу Красуню", яку стільки разів власноруч на ноги ставив? - З усмішкою промовила.

- Саша??- Мало не прокричав у слухавку.

- Саме так.

- Я дуже здивований, чесно кажучи. Пройшло п'ять років з тих пір... Але, ти ж мені не просто так телефонуєш?

- Ти правий. Я хотіла спитати, що відбулося після того, як я поїхала?

- Ти про ситуацію в цілому, чи про конкретну людину?

- Думаю, сам розумієш, про КОГО я конкретно питаю.

- Якщо ми думаємо про одну і ту саму людину, то все було погано. Рус не міг знайти собі місця, маявся, мов поранений звір, чеплявся за будь-яку зачіпку, аби тебе знайти. Чесно кажучи, я думав, що ще трохи і він зійде з розуму.

Ці слова набатом лунали в моїй голові, витягуючи назовні те, що я так довго ховала на дні своєї душу. Я обіцяла, а сама зрадила.

- І що було далі?- Майже пошепки спитала.

- А потім, Рус повернувся до свого минулого. Він звернувся до нашого колишнього командира з проханням знайти тебе. А тей затягнув його на службу, в обмін на допомогу. Це все що я знаю. Так чому ти раптом зацікавилась Русом?

- Ми зустрілися...Все таки, він зміг мене знайти..

- Саш, не хочу тебе розчаровувати, але припускаю, що про твоє місце знаходження знали давно, певно ще в перший рік. У командира дуже великі зв'язки. Скоріше за все, щось стримувало Руслана весь цей час. 

- Дякую, Денисе..

- Нема за що. Саш...я радий був тебе чути, ми всі скучили, Лєна і досі плаче, згадуючи про тебе.

- Знаю Денисе...знаю, але я не могла поступити інакше

- Я розумію, красуне...Проте, якщо ти все таки наважишся, ми на тебе чекаємо. 

- Обіцяю...Я навідаюсь додому. І Ден..не кажи Лєні про те, що я телефонувала, не хочу, щоб вона нервувала.

- Я тебе почув. Будемо чекати на тебе, Спляча красуне...

Пролунали гудки, що свідчили про кінець розмови, а я все ще стояла завмерши, тримаючи телефон біля вуха. Десь там, всередині душі все перевернулося. Руслане..любий.. Він так хотів вирватися з того пекла і в нього майже вийшло. Якби не я...

Його не зламало все те божевілля, не зламала втрата друга. Він здався тільки тоді, коли зрозумів, що не знайде мене. 

- Що я накоїла...-Прошепотіла кудись в порожнину крізь сльози.

2 ГОДИНИ ТОМУ

Боже, як же я не люблю затори. Я жахливо запізнювалась на зустріч з сеньйором Каваллі. Сьогодні ми мали узгодити програму виступів. І як не банально, але мій залізний кінь відмовився працювати. Довелося викликати таксі і ось: ми вже близько години стоїмо в заторі! Сесіль мені вже обриває телефон.

 "Ти де?!"- Прийшло повідомлення у Ватсап.

 "Викликала таксі. Пробка."

"...."- " Я його поки займу справами консерваторії, а ти піднажми там. О, і раз так, то зайди по дорозі до мене в студію, забери розпечатку своєї програми, вона лежить в столі."

"ОК"

Більше ніж на п'ятнадцять хвилин мене не вистачило. Розплатившись з водієм, кулею вилетіла з машини і побігла в студію. Прибувши на місце, я була схожа на Кузю-домового: розпатлане волосся, червоні щоки і задишка, як у собаки в літню пору. Про те, як на мене косилися прохожі, взагалі мовчу. Ще б пак! Я б теж косилася, якби побачила, що якась дівчина, як угоріла несеться в сукні, на шпильках по брущатці. Сміх крізь сльози, їй богу!

Трохи віддихавшись, відкрила двері в хол і направилася до особистого кабінету Сесіль. Підійшовши до дверей, вже хотіла їх відкрити, як на весь хол пролунав крик:

- САША, НІ!!!!!!!!!- Від переляку, я смикнула ручку на себе і в цю ж секунду прозвучав гучний вибух.

Все було, ніби в тумані. Я відскакую від дверей, хтось швидко хапає мене за руку і притискає до себе, прикриваючи від диму, і уламків.

Секунда..Дві..Три, нічого не відбувається. А ці обійми... Вперше за п'ять років до мене доторкнулися, і я не відчуваю тієї відчайдушної огиди і страху.

Нарешті, я спромоглася підняти голову і одразу потонула в сірій млі очей, яких так давно не бачила. Через пелену сліз я вдивлялася в таке знайоме, і в одночас таке далеке обличча. За п'ять років він майже не змінився. Все ті ж різкі риси обличча, хмурий металевий погляд і губи, що так часто любить піджимати. Лиш декілька невеличкий зморшок, що залягли біля очей свідчать про час, що минув. Можливо це галюцинація, а насправді, я валяюсь на холодній підлозі без свідомості? Невірячи в побачене, я потягнулася рукою до його лиця. Обережно, тремтячими кінчиками пальців, ледь доторкнулася до шкіри, а чоловік лише прикрив погляд...

- Руслане...

Він нічого не сказав, проте його вії затремтіли, ніби він хоче відкрити очі, але боїться.

Раптом, мене почало дуже сильно трясти, а повітря стало катастрофічно мало. Різко відсторонившись від чоловіка, розвернулася і побігла до виходу. Проте не довго мені довелося бігти, вже на вулиці Рус мене наздогнав і прижавши спиною до себе, зарився лицем в моє волосся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍