Zhelizna - Обери мене, Zhelizna

— Хочеш захворіти!?

Парасоля падає на мокрий асфальт, і Венера підіймає голову вгору, ніби намагається зникнути під цим дощем, сховатися від світу. Її очі наповнені сльозами, але вони змішуються з потоками дощової води, що стікають по її обличчю. Я бачу, як дівчина відчайдушно прагне сховати свій біль під цією зливою, щоб ніхто не побачив її сліз.  

Обличчя Венери здається майже спокійним, але я знаю, що це не так. Вона намагається зникнути в дощі, втекти від своїх емоцій, але я не можу дозволити їй залишитися на самоті.

— Хочу. Тоді ти будеш піклуватися за мене, — я швидко підставляю свою парасолю над Венерою, намагаючись захистити її від дощу. Наші плечі майже торкаються одне одного, і я відчуваю, як її тіло тремтить, навіть якщо вона намагається стриматися. 

— Дурненька… — серце розривається від суперечливих емоцій, що переповнюють мене.

Я боюся, що не зможу дати Венері те життя, якого вона варта. І це лякає мене. Я не хочу, щоб вона жертвувала собою заради мене. Я не хочу бути причиною того, що вона втратить усе, що могло б бути її.

—  Нехай так, але я свого все одно досягну.

— Ти можеш пальцями клацнути й будь-який чоловік буде поруч. Тільки забажай цього.

— Мені потрібен один конкретний хлопець, який зі школи присягнув мене оберігати. Який влаштовувався на 101 підробітку, щоб зробити мені сюрприз. Який в усьому собі відмовляв тільки, щоб мене вразити. І якому це вдалося!

— Венеро…

— Я тебе кохаю! — Ні. Не вірю… — Я. Тебе. Кохаю.

Скільки ж я мріяв почути ці слова. Гальма спущені. Більше сил стримуватися немає.

Я кидаю кляту парасолю на мокру землю, навіть не помічаючи, куди вона падає. Усе, що зараз має значення — це обличчя переді мною. Я охоплюю його руками, відчуваючи, як Венера тремтить. Вона вже зробила свій вибір, і тепер моя черга зробити крок їй назустріч.

Наш поцілунок — спалах серед дощу, грубий, пристрасний, майже відчайдушний. У ньому зливається все, що накопичувалося в нас: страх і образа, біль і розгубленість, і разом з цим — пристрасть, яка палає, ніби вогонь, що ніякий дощ не здатний загасити. Ми цілуємося намагаючись передати один одному всі ті емоції, які не вміщалися в слова, які розривали нас зсередини.

Венера тремтить у моїх руках, і я не можу зрозуміти, що саме її змушує так реагувати – холодний дощ, який безжально промочив нас до останньої нитки, чи емоційний шторм, що накрив нас обох. Але це вже не має значення. Я притискаю її до себе міцніше, відчуваючи, як наше дихання змішується під гуркіт зливи. З цього моменту я розумію одне: відпустити її я вже не зможу

— Я тебе теж…

P.S. Кохання набирає обертів, як і наша історія. Вашій авторці буде приємно, якщо ви поділитеся враженнями в коментарях, а книжечці подаруєте сердечко. Бо зараз мені об'єктивно важко зрозуміти чи подобається вам історія. Дякую❤️