Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Розділ 7. Запрошення

Ярош глибоко зітхнув. 

– Одне іншому не заважає. Я справді хотів показати тобі це місце. І мене також цікавить, як ти влаштувалася. І як пройшло перше заняття, – під час останніх слів його очі перетворилися у дві тоненькі смужки, а посмішка стала лукавою. 

– Дякую. Нормально. І задовільно, – відповіла я коротко. 

Ярош поряд кахикнув, приховуючи смішок. 

– Я знав, що тобі сподобається викладати, – сказав він легко, а після цього потягнувся до свого пояса та відчепив від нього тонку срібну флягу, яку я не помітила спершу. Відкрутив ковпачок, зробив кілька ковтків. Я проти волі простежила, як його горло хитнулося, а потім Ярош простягнув флягу мені. 

– Що там?

– Кава. Найміцніша у цілій Естрії, та ще й завжди ідеальної температури. Не повіриш, як важко у наші дні знайти робочий побутовий артефакт. 

Він похитав головою, а я обережно взялася за флягу. Можливо, кава – вже друга за день – і справді була б незайвою. 

На дотик срібло було холодним – як і листопадове повітря навколо. Я зробила одразу великий ковток, приготувавшись до тепла, що впаде на самий низ живота. 

…я виплюнула каву майже Ярошеві в лице ще до того, як встигла відчути її смак. 

Та це ж окріп! Я відчула, що в мене починає пекти піднебіння, а язик наче скручується від терпкості – то й справді була найміцніша кава в усій Естрії, Верес не збрехав.

– Як це можна пити? – запитала я, намагаючись побороти бажання попити води з болітця, аби стерти смак з рота. 

– Тобі не сподобалося? – Ярош підійняв брови, витираючи хустинкою краплі кави, що потрапили йому на лице. 

Я не стала відповідати, а тільки кинула на нього такий виразний погляд, що вже давав все зрозуміти, а після цього впихнула йому флягу назад. 

– Ти – демон, – вичавила я. – Це ж вже навіть не кава, а якась лава! 

Верес посміхнувся мені.

– Ще кілька тижнів на цій роботі, і ти благатимеш мене про ковточок. До речі, про роботу… Ти молодець, що почала вчити студентів ставити щити. Я не можу диктувати тобі програму, але наполегливо раджу продовжувати у цьому ж напрямку. 

Я примружилася і повільно відсунулася стовбуром від нього далі. 

– Звідки ти знаєш, що я робила на занятті? Ти що, слідкував за мною? 

Ярош підтиснув губи, але з його лиця чомусь все ще не сходив цей легкий, насмішкуватий вираз – наче він не міг бути серйозним навіть ціною власного життя. 

– Звісно, що слідкував, – визнав він легко, а я відчула, що повітря, яке я набрала для грізної тиради, застигло у грудях. – Ти ж злочинниця, думала, я тебе так легко залишу зі студентами? 

Я склала руки на грудях і здійняла одну брову. 

– А як же довіра? Чи не ти вчора говорив, що не віриш, ніби я зроблю щось погане? Звісно, це було ще до того, як ти сам защіпнув мені на шиї артефакт контролю…

Лице Яроша вмить стало серйознішим, хоч на ньому ще й відчувалися сліди попередньої веселості; наче його губи просто не могли зійтися в тонку ниточку й не посміхатися. 

Я завжди зневажала таких людей – непереборних оптимістів, які не знали страждань, відмови та всього того, чого довелося наглитатися мені. 

– Це справді була необхідність. Без цієї умови шукачі просто не дозволили б тобі залишитися в академії, повній беззахисних студентів. Та й викладачів, вочевидь, – він розпачливо похитав головою, і я зрозуміла, що Ярош, певно, бачив увесь інцидент з Саненом через своє дзеркало. Добре ще, що не влаштував лекцію і мені. 

– Але ти не уточнив про артефакт перед тим, як змусив мене підписати контракт. 

– Ну… – протягнув він, знову весело. – Там було про це написано. Дрібним шрифтом внизу сторінки. 

Туди я не дочитала. Та і яка різниця – однаково Верес вчинив низько й підло. 

– І ти дивився за мною весь урок? А у моєму будиночку також слідкуєш за мною? Може, ще й у вбиральні піддивляєшся? – прошипіла я, не дозволяючи себе відволікти. 

– Так, всю лекцію. Ні, у будиночку чарів стеження немає. 

Він якось дивно виділив голосом слово чарів, і одного цього мені було достатньо, аби зрозуміти: можливо, спостерігати через дзеркало за мною там Ярош і не міг, але й почуватися у безпеці теж не варто. 

Я загарчала і підірвалася на ноги. 

– То ти мене стриножив, залишив без сил, а тепер ще й стежиш за кожним кроком. І чим це відрізняється від в’язниці? – запитала я розлючено. 

– Академія значно більша, ніж тюремна камера. Та й сусіди тут… приємніші, – останнє він додав із сумнівом. – Якщо тільки не напередодні сесії – тоді тут починаються справжні веселощі. Але ти ще побачиш. 

Я дуже сумнівалася, що й справді побачу. До кінця грудня й ноги моєї в академії не буде. Я буду не я, якщо не зумію зламати цей клятий нашийник та дати драла. Кудись у Сентру, чи навіть в Керн – де сонце, тепле повітря і будиночок з трояндами біля входу. 

– До того ж, – продовжив ректор, – шукачі можуть думати що завгодно. Але мене ти не обдуриш – артефакт забрав далеко не всі твої чари. Навіть з крихтами, що лишилися, ти все ще лишаєшся однією з найсильніших менталісток в академії. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍