Олеся Глазунова - Начаклую кохання. Недорого!, Олеся Глазунова

Розділ 13. Наречені: простирадло та халат

Розділ 13. Наречені: простирадло та халат

– Найбільш милим та ніжним серед усіх моїх наречених, які до мене сваталися, був привид. Такий гарнюня та добряк, що неможливо було не приділити йому увагу. Він не розмовляв зі мною, але розумів мене та міг висловлювати свої емоції. Йому належав величезний готичний замок зі старовинними картинами, скульптурами та канделябрами. Він так гарно упадав за мною. Навіть Сократ не міг на мене вплинути, хоча щоразу кричав:

«Привиди, привиди,

білизною покриваті.

Без тіла створіння,

з прозорим мерехтінням.»

Одного разу я все ж наважилася і вирішила відвідати замок у якому жив привид. Про нього так багато розповідали, що я вирішила побачити усе на власні очі. Якби вийшла за нього, то жила б у замку.

– У справжнісінькому замку?

– Наче королева?

– А в тебе не лишилося контактів того привида? Я також хочу бути королевою у замку! – лунало з усіх боків.

– Замок був справжнісінький, – продовжила розповідати я. – Величезний, кам’яний та величний, як зображають на картинах. Був величезний підвал, кілька башт та мур навколо замку. Скрізь висіли стяги із гербом, стояли лицарські обладунки.

Спочатку мене полонила велич замку. Він був дивовижних, вражаючих розмірів, але чим більше я гуляла замком, тим більше я розчаровувалася.

У замку було холодно, скрізь гуляли протяги, усі стяги поїла міль, довкола лежала пилюка, по кутках звели свої кубла павуки, підвал кишів щурами. І тут я задумалась, чи цього я хочу? Великий замок це чудово, але ж поки прибереш його весь, то треба починати знову. Хіба я прибиральниця яка? Сіре каміння довкола, вітер гуляє коридорами. А привид? Чи такого чоловіка я хотіла б? Це ж не обніме, не поцілує, буде поряд лежати, мов простирадло, а воно мені треба? Я жіночка гаряча, то й хотіла гарячого нареченого, щоб жартував, веселив, – розповідала про свої тодішні переживання я.

– Невже жартівників не було?

– Ніхто не розвеселив? – питали мене мої друзі.

– Чого ж не було, був. Веселун та жартівник гоблін. Завжди ходив у халаті.

Старий був, мов світ, але вмів добре посміятися з себе. Зі свого рідкого волосся, великих вух, довгих кігтів, які стуклали, коли він ходив, бо не міг одягнути ніяке взуття. Він сипав жартами, що всі довкола трималися за животи та реготали. Був дуже дотепним та легко міг підняти будь-який настрій. Цього разу я вже сама запитала думку мого фамільяра щодо цього нареченого і почула:

«Гоблін, прости, гоблін, пробач,

Ти вкрився мохом, мов торішній калач,

Руки твої, наче справжній лід.

Просто тобі триста років в обід.»

І я замислилася. Я молода, приваблива, а він скурцюблений, зелений, наче жаба. От як такого можна поцілувати? У нього ж половини зубів немає. Руки холодні, три волосини. Ні. Відмовила я йому. Не пішла за гобліна. Але бажання вийти заміж за веселого нареченого все ж лишилося. Хотілось мені життєрадісного, яскравого, але й працьовитого чоловіка мати.

– Та де ж такого знайти?

– Я ж казала, що ти балувана!

– Невже знайшовся і веселий, і працьовитий? – не вгавали мої подруги

– Знайшовся аж надто веселий і працьовитий, – відповіла я.

– А такі бувають?

– Пощастило ж!

– І хто він?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍