Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

З-під балки вилетіли білі щупальця. Прозорі, розмиті, з товстими кінцями. Вони розгортались із шаленою швидкістю: частина їх цілила в Джорджа. інша частина — в нас із Локву- дом.  

— Уже сталося. — закінчив Локвуд.  

Щупальця наближались. Ми кинулись навтікача: Локвуд— до вікна, я — до ляди. Джордж на драбині хитнувся, впустив сітку і втратив рівновагу. Драбина завалилась назад, ударилась об дах, скинула з себе Джорджеві ноги — і той завис, чіпляючись обома руками за горішню сходинку.  

Щупальце ляпнуло об підлогу поруч зі мною, легко пройшло крізь дошки й полинуло вниз. Воно було з ектоплазми — якщо ви не хочете померти, то зробіть усе, щоб ця речовина не зачепила вашої шкіри. Ось чому я вмить відскочила вбік, спіткнулась і впустила свою рапіру.  

Ба навіть гірше—рапіра впала у відкриту ляду й загубилася серед натовпу привидів.  

Джорджеві нагорі велось аж ніяк не краще. Тримаючись за драбину однією рукою, він зняв з пояса каністру з магнієм і жбурнув її в примарні щупальця. Заряд магнію не влучив у них. ударився об дах і вибухнув, обсипавши розпеченими частинками солі й заліза Локвуда, на якому вмить загорівся одяг.  

Найчастіше саме так і буває: одне лихо тягне за собою інше.  

— Гарненький початок!   — радо вишкірився привид у склянці, коли я пробігла повз нього, рятуючись від наступного щупальця. —   Зараз ви перепалите одне одного? Це щось нове! Цікаво, а що буде далі?  

Наді мною з балки виростали нові примарні щупальця. їхні тупі кінчики скидались на шпарагові паростки — сліпі й білі, вони метушились по всьому простору горища. Локвуд теж упустив рапіру й позадкував до вікна. Спереду його пальто охопили язички сріблястого полум’я, тож він запрокинув голову, рятуючись від нестерпної спеки.  

— Води! — вигукнув він. — Є в когось вода?  

— У мене! — я ухилилася від чергового щупальця й полізла до своєї торбини. Намацавши в ній пластикову пляшку з водою. я гукнула у відповідь: — А мені потрібна рапіра!  

Горищем промчав шалений порив вітру. Він ударив у вікно позаду Локвуда й відчинив його навстіж. Брязнуло скло. На горище увірвався дощ із бурею. Тепер Локвуд перебував лише за два — чи якнайбільше за три—кроки від страшного п   адін   ня на вулицю.  

— Води, Люсі!  

— Джордже! Кинь мені свою рапіру!  

Джордж почув і зрозумів мене. Відчайдушно зігнувшись, він ледве встиг ухилитись від щупальця. Рапіра висіла в нього на поясі, виблискуючи клинком. Джордж витяг її...  

Я відскочила, пропускаючи повз себе ще одне щупальце, розмахнулась і жбурнула Локвудові пляшку з водою.  

А тепер погляньте, що з цього вийшло. Рапіра й пляшка мчать у повітрі, спритно пролітають крізь плутанину щупалець і наближаються до мене й до Локвуда. Локвуд простягає руку. Я теж простягаю руку...  

Пам’ятаєте, я казала вам, що в цій нашій справі був момент, коли ми працювали злагоджено?  

Цей момент настав. От тільки закінчився він сумно.  

Рапіра просвистіла повз мене і впала на підлогу.  

Пляшка вдарила Локвуда просто в чоло, він спіткнувся й полетів у відчинене вікно.  

На мить запала тиша.  

— Він помер?—    обізвався череп. — О. ні/ Він висить   на віконниць Який, сором! Та все одно це найкумедніший трюк у моєму житті. Ви всі — нездари, ні на що не придатні бовдури!  

Шалено ухиляючись від щупалець, я намагалася розгледіти Локвуда. На мою радість, череп мав рацію. Локвуд висів над проваллям, чіпляючись кінчиками пальців за розбиті віконниці. Круг нього ревіла буря, куйовдила йому волосся й силкувалася скинути його вниз, у непроглядну листопадову ніч. Добре хоч те. що вітер і дощугамували полум'я на його пальті. Вогняні язички почали згасати один за одним.  

Та це аж ніяк не означало, що наше