Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Джорджева рапіра лежала за кілька ярдів від мене — проте з таким самим успіхом вона могла лежати й десь в Единбурзі. Примарні щупальця обвили її. наче морські анемони на кораловому   7    рифі.  

— Ти зможеш дістати її! — вигукнув Джордж. — Спробуй перескочити щупальця!  

— Сам перескакуй! Це все твоя провина! Коли ти вже навчишся правильно кидати речі?  

— Це   ти    мені кажеш? Сама спочатку навчися жбурляти пляшки!  

— Я. врешті-решт, дівчина. І це я допомогла йому погасити вогонь! Хіба ні?  

У певному сенсі це було так. Наш керівник саме намагався залізти назад на горище. Його обличчя позеленіло, пальто ще трохи курилося. На чолі в Локвуда з’явилось червоне коло — саме там. куди влучила пляшка. Було видно, що дякувати він мені за це не збирається.  

До мене підбиралося довге сріблясте щупальце. Я, натрапляючи на цілі полотнища павутиння, задкувала до відкритої ляди.  

— Швидше, Люсі! —    весело озивався череп із склянки. —   Воно в тебе за спиною!  

— Краще б ти чимось допоміг, — буркнула я, коли щупальце зачепило рукав моєї куртки. Хоч який він товстий, та навіть крізь нього мою руку пронизав холод.  

— Я?—   очі привида здивовано вирячились. —   Ти ж казала, що я — •'стара купа брудних кісток»! Що я можу для тебе зробити?  

— Дай хоч якусь пораду! Підкажи!  

— Це Перевертень. Проти нього треба щось потужне. Ні, не каністра з магнієм — нею ти тільки спалиш іще кого- небудь. А може, й себе. Віджени його сріблом, і тоді зможеш підібрати рапіру.  

— У    мене немає срібла!  

Насправді срібних печаток у нас було чимало, та всі вони лежали в Локвудовій торбині, на іншому кінці горища.  

— А оте дурне намисто, яке ти завжди носиш? Хіба воно не срібне?  

Звичайно! Намисто, яке влітку подарував мені Локвуд. Воно справді було срібне. А срібло спалює ектоплазму. Срібла бояться всі привиди — навіть Перевертні, що прибирають вигляд щупалець. Не найсильніша зброя з-поміж усієї, якою я користувалась, та врешті спрацювати може...  

Я присіла біля стіни навпочіпки, підняла руки і розстебнула намисто. Поки я робила це, до моїх пальців прилипли брудні жмутки павутиння. Міцно стиснувши кінчик намиста в кулаці. я почала розмахувати ним у повітрі. Коли вільний кінець намиста торкнувся найближчого до мене щупальця, ектоплазма зашипіла. Щупальце відсахнулось. Інші щупальця теж подалися назад, відчувши поряд срібло. Круг мене вперше утворився вільний простір. Я випросталася й притулилася спиною до крокви.  

Коли мої пальці торкнулися дерева, на мене хлинула справжня хвиля почуттів. Не моїх, а   чужих    почуттів, що сочилися з деревини, з дощок, із цвяхів, якими було збито ці дошки. Вони долітали до мене з глибини переплутаних щупалець самого привида. Почуття ці були моторошні — болісна суміш самотності, кривди й холодної, невблаганної люті. Вони били мені в скроні, поки я озиралась навколо.  

Колись тут відбувся страхітливий, жорстокий злочин. Він став джерелом енергії, яка переймає цього мстивого духа. Я уявила, як його мовчазні щупальця легко проникають крізь підлогу горища, до бідолашних гостей, що сплять у кімнатах унизу...  

— Люсі!  

Я отямилась. Кричав Локвуд. Він уже вліз назад на горище й навіть підхопив свою рапіру. Зараз він виписував нею візерунки в повітрі, рубаючи клинком найближчі до себе щупальця. Вони лопались, наче мильні бульки, вибухаючи райдужними бризками плазми. Локвудове пальто перетворилось на обгоріле лахміття, та сам він — навіть із червоною ґулею на лобі — давно опанував себе. Його бліде, осяяне потойбічним світом обличчя всміхалось мені з