Тетяна Брукс - Ожеледиця

побачили, що вулиця Банкова перекрита автобусами і військовими, і повернулися на Майдан. У той же вечір з вимогою відновити підготовку до підписання договору з ЄС виступили люди і в інших містах України.

Ні Антон, ні Аліна, ні Лавр, ні Ліка значення цьому тоді не надали. Кожен з них жив своїм життям і не замислювався про те, щоб щось у ньому змінити. А навіщо? Робота є, не голодні й не голі. Лавр і так їздив у США і країни Європи, коли хотів. Антон, крім Аліни і майбутнього весілля, взагалі ні про що думати не міг. Ліка просто була вкрай аполітичною, вважала, що державні мужі, які нами правлять, все одно завжди будуть робити те, що їм заманеться, адже у них є на це влада і гроші.

Але всі ми живемо у певному оточенні, певному інформаційному полі, стаємо членами якихось гуртків чи громад і підкоряємося їх правилам. Тому подальші події, що відбуваються в країні, не могли не зачепити людей, котрі в ній живуть, хотіли вони цього чи ні, і вплинули на життя кожного.

У головному місті України, незважаючи на те, що учасникам мітингів заборонили встановлювати намети і курені, люди їх все-таки поставили. 26 листопада на мітинг вийшли студенти деяких вищих навчальних закладів, яких викладачі відпустили для цього з лекцій. Дехто з викладачів теж вирішив узяти участь в протестах. Опівдні 27 листопада 4 тисячі студентів оголосили попереджувальний студентський страйк, про що заявили у всіх соціальних мережах — добре, що розвиток технічного процесу і комп’ютеризація дозволили повідомити про це на увесь світ. Головна вимога до президента: відновити підготовку до підписання угоди про асоціацію з ЄС. Та 29 листопада близько 10 ранку люди дізналися, що цю угоду президент таки не підписав.

Цим все могло б і закінчитися. Політичний Майдан оголосив, що страйк з 1 грудня припиняється і відновиться тільки у січні наступного року. Проте не так сталося, як гадалося. У ніч з 29 на 30 листопада влада вирішила влаштували зразково-показовий розгін протестуючих — щоб не кортіло. Під виглядом встановлення ялинки до Новорічних свят 500 озброєних до зубів службовців військ спеціального призначення «Беркут» побили чергових протестуючих, серед яких були в основному кореспонденти різних ЗМІ і студенти. Розігнали людей за 10 хвилин. Бійці спецпідрозділів гнали їх по Хрещатику і далі, аж до Михайлівського собору, де учасникам протесту відкрили ворота служителі церкви. Ченці собору сховали від переслідувачів поранених, а «розігріті» беркутівці не соромилися бити всіх підряд, кого впіймали, навіть дівчат.

З того часу символом революції стала «Кривава Йолка» (саме так її називали: «Йолка»). На Майдан Незалежності почали прибувати люди з усіх міст і сіл країни. Поїхали і Антон з Аліною. Але тепер він міг тільки згадувати про це…

На Майдані

Сьогодні Антон сидів у наметі зі своїми побратимами зі Львова і нещадно мерз. Був лютий, п’ятнадцяте. Вчора був день святого Валентина, і Андрій з Олесею зіграли революційне весілля. «Най вам щастить, любі! — думав Антон. — Живіть довго й щасливо за себе и за нас з Алінкою… Вона чекає мені на небі, тож я маю пришвидшити день зустрічі».

Він пам’ятав кожен день, кожну годину, проведену тут з Аліною. Обурені жорстокою розправою «Беркута» над студентами, вони приїхали до Києва 30 листопада. Навіщо президент це зробив? Чому віддав розпорядження бити людей? Вони ні на хвилину не сумнівалися, що такі дії не могли мати місце без наказу президента країни. Адже можна було, натомість, запросити мітингувальників «на чай» і в теплій дружній обстановці провести виховну роботу, показавши молоді, що Євросоюз — не така вже й солодка цукерка. Невже не було іншого виходу, ніж розправитися з ними силою? Ох, погано ти, пане президенте, свій народ знаєш! Хіба можна з українцями так поводитися? Цей розгін спрацював як «смажений півень», про якого говорять, що це єдиний засіб, який може розворушити миролюбного «хохла».

Новий 2015 рік на Майдані Незалежності зустрічали близько мільйона людей. Вони з’їхалися до Києва з різних куточків України. У кожного були свої мотиви, хоча в кінцевому підсумку їх було, як і в будь-якій революції, усього два: верхи не могли, а низи не хотіли. «Верхи» представляли політичний Майдан, а «низи», до них належали і Антон з Аліною — неполітичний. Політичний Майдан виступав на трибунах, закликав і обіцяв. Неполітичний лікував поранених, співав українські пісні, танцював, гріючись, варив каші і годував протестуючих. Можна сказати, що до неполітичного Майдану входили також і ті люди, які не жили у наметах, а як і раніше, ходили на роботу і водили дітей до садочків. Одні з них після роботи несли тим, хто мерз у наметах, приготовані вдома каструлю борщу чи тазик вареників, інші передавали ліки, ще інші — гроші.

Одного разу (це було у перших числах грудня, коли протестувальники вже почали палити шини під час атак беркутівців, щоб ті за димом не бачили конкретних людей і стріляли переважно «у молоко») рано вранці їх розбудила незнайома жінка. Коротенька товстушка з рожевими щічками та яскравими, мов волошки, очима.

— Гей! — голосно шепотіла вона, заглядаючи у намет до Антона й Аліни. — Агов!

Аліна прокинулася перша. Вона взагалі погано спала з того часу, як дізналася про божу ласку. Все думала: «Як сказати Антону? Це ж так невчасно! Тут революція, а я зі своєю «милістю»…

— Що трапилося? Ви хто? — підводячись зі скрипучої розкладачки, тихо запитала Аліна.

— Я Тоня. Я тут у справах. Твій вміє колеса з машини знімати?

Аліна потерла руками обличчя, підкинула поліно в буржуйку.

— Давай вийдемо!

Біля намету крутилися двоє пацанів — розглядали бочки, коробки з пляшками.

— Агов! Обережно там! — гримнула на них Аліна. — Ваші? — подивилася на жіночку.

— Мої, — посміхнулася Антоніна, наливаючи Аліні міцної гарячої кави з термоса. — Ось ще пиріжечок. З вишнею.

— Дякую, — Аліна стала гріти руки об гарячу склянку. — Що у вас за проблема?

— Так я того,… — зніяковіла Тоня. — Тут машина… недалеко. Колеса зняти треба, а я не вмію.

— Господи! Ви що, хочете, щоб ми допомогли вам колеса вкрасти?

— Чому вкрасти? — образилася Тоня. — Це моя машина. Я хочу вам шини віддати.

На Аліниному обличчі, мабуть, відбилися усі запитання всесвіту, бо Тонині очі раптом перетворилися на вузенькі щілинки, а все її пишне тіло дрібно затряслося.

— Це моя машина, не сумнівайтеся! Просто… — вона перестала трястися, витерла очі долоньками й видихнула: — Хух! Насмішила… Просто вам тут шини потрібніші. Я