Жозе Сарамаго - Смерть бере відпустку, Жозе Сарамаго

величезний транспарант із написом, не дуже зграбним, зате римованим, Від нашої ходи сумливих салют для вас щасливих. Урешті-решт виявилося, що в усьому цьому немає потреби. Звісно, підозри щодо прямої задіяности махвії в перевезенні хворих не розсіялися, ба навіть перегодом посилилися у світлі подальших подій, але всього однієї години загрози від зовнішнього ворога вистачило, щоб заспокоїти братовбивчі настрої й об’єднати духівництво, шляхту та народ, усі ці три стани, не скасовані в країні, незважаючи на ідеологічний поступ, навколо свого короля та, нехай не без певних і цілком слушних застережень, навколо свого уряду. Розповісти про це, як зазвичай, можна без зайвого багатослів’я.

Роздратовані невпинним напливом на свою територію поховальних команд, байдуже, чи керованих махвією, чи стихійних, походженням із ненормальної країни, де ніхто не вмирав, і після неодноразових дипломатичних протестів, геть безрезультатних, уряди трьох суміжних держав постановили вдатися до скоординованих дій і вивести свої збройні сили на лінію кордону, віддавши їм беззастережний наказ стріляти після третього попередження. Принагідно не зайве буде зазначити, що смерть кількох членів махвії, застрелених практично впритул після перетину ними лінії розмежування, такі вже бо в них, як то кажуть, професійні ризики, одразу ж використано як привід для підняття організацією всіх цін у її прейскуранті послуг у стовпчику особиста безпека та потенційні втрати. Навівши цю красномовну подробицю, дотичну до способу ведення справ махвією, перейдімо до речей посутніх. Як і перед тим, компенсуючи бездоганним тактичним маневром нерішучість уряду та безініціативність високих штабів у збройних силах, бика за роги взяли старшини, саме вони в очах усієї людности стали заводіями, а відтак і героями протестного народного руху, коли широкі маси вийшли зі своїх домівок на майдани, проспекти та вулиці з вимогою негайно повернути військо на лінію фронту. Незворушні та байдужі до якнайгостріших проблем, з якими зіткнулася батьківщина, затиснена в лещатах почвірної кризи, демографічної, соціальної, політичної та економічної, сусідні країни нарешті скинули з себе машкару й показали в усій красі своє справжнє обличчя жорстоких завойовників і безжальних імперіалістів. Та вони нам просто заздрять, говорилося по крамницях і хатах, лунало в радіо- та телепересиланнях, писалося в газетах, вони просто заздрять, що в нашій країні немає смерти, тому вони й хочуть загарбати нашу територію, щоб і собі від неї порятуватися. За два дні вояки форсованим маршем під розгорнутими прапорами, співаючи патріотичних пісень на кшталт марсельєзи, інтернаціоналу, ой, на горі, реве та стогне, наш паротяг, вперед лети, ще не вмерла, німеччина понад усе, дивлюсь я на небо, боже, царя храни, лілі марлєн, єще польска нє зґінела, боже, милостиву королеву бережи, адвеку мы спалі і нас разбудзілі, we are the champions, вийшли на поперед­ньо залишені позиції, озброєні з голови до ніг, і заходилися стійко чекати на ворожий напад і на славу для себе. Та даремно. Не було на нападу, ні слави. Які там іще загарбання, а імперії й поготів, суміжні країни хотіли тільки одного, щоб на їхню територію не завозили ховати без дозволу оцей новий різновид вимушених іміґрантів, і якби ж їх завозили тільки закопати, це ще можна було б проковтнути, але ж то було водночас убивство, знищення, душогубство, умертвіння, адже саме в ту фатальну мить, коли їх ногами вперед, аби голова могла здати собі справу з того, що коїться з рештою тіла, переносили через кордон, ті бідолахи прощалися з життям, пускалися духу. Два хоробрі війська стоять одне навпроти одного, але й цього разу ріки крови не проллються. І завважте, так сталося не з волі вояків, розташованих по цей бік, бо вони мали певність, що не помруть, нехай би навіть їх перерізала навпіл кулеметна черга. І хоча годилося б поставити перед собою питання, бодай із чисто науко­вої, цілком виправданої цікавости, як можуть вижити дві відокремлені частини в тих випадках, коли шлунок опиниться з одного боку, а кишки з другого, так чи так лише геть безтямний ідіот міг би додуматися стрелити першим. І, хвалити бога, ніхто не стрелив. Навіть той факт, що декілька чужинецьких вояків поклали собі перекинутися на другий бік, щоб потрапити до казкової країни безсмертя, не потяг за собою жодних інших наслідків, крім негайного повернення їх на батьківщину, одразу ж під суд військового трибуналу. Щойно розповіджене нічогісінько не важить в перебігу тяжкостравної історії, яку ми розгортаємо, й далі ми йому уваги не приділятимемо, та все ж і не прохопитися про це бодай слівцем було б неслушно. Найімовірніше, військовий трибунал наперед постановив не зважати під час розгляду справи на простацьке прагнення до вічного життя, зроду закорінене в людському серці, До чого ми дійдемо, якщо всі почнемо жити вічно, так, куди це нас заведе, запитає звинувачення, вдавшися до найпримітивнішої риторики, а захистові, зайве уточнювати, забракне дотепу, щоб здобутися на вчасну та влучну відповідь, бо він так само не знає, куде це заведе. Залишається сподіватися, що бідолах не розстріляють. Бо тоді випадало б сказати, пішли по вовну, а повернулися під ножиці.

Змінімо тему. Розповідаючи про підозри старшин і їхніх союзників хорунжих і капітанів щодо прямої відповідальности махвії за перевезення хворих до кордону, ми завважили, що ці підозри знайшли підтвердження в низці подальших подій. Тепер настав час уточнити, що` то були за події й як вони відбулися. На взір того, як учинила була родина дрібних землевласників, зачинателька всього цього процесу, махвія так само робила тільки одне, тобто перетинала кордон і ховала мертвих, беручи за це незлецькі грошенята. Знову ж, на відміну від зачинателів, вона не звертала при тому жоднісінської уваги на красу місцини та не віднотовувала в робочому зошиті приміт і орієнтирів на терені, які в майбутньому могли б допомогти членам родини, згорьованим і охопленим жалем за власний негідний учинок, віднайти могилу та попросити пробачення в небіжчика. Ну, й не треба мати в голові розуму як накладено, аби доглупатися, що військові підрозділи, розташовані по той бік усіх трьох кордонів, стали поважною перепоною на шляху поховальної діяльности, яка перед тим проходила в цілковитій безпеці. Та махвія не була б собою, якби не винайшла розв’язання для цієї проблеми. То справді шкода, дозвольмо собі заввагу на берегах, що такі блискучі уми, як у ватажків злочинних організацій, збочили з праведної путі дотримання законів і не послухалися мудрого біблійного припису, який велить нам у поті чола свого добувати хліб свій, але що було, те було, й скрушно повторивши при цій нагоді за адамасто`ром, ах, що за відчай[3], ми зі щирим обуренням повідомимо про хитрість, застосовану махвією для того, щоб подолати труднощі, здавалося б, геть непереборні. Перед тим, як продовжити, варто уточнити, що слово відчай, укладене співцем в уста нещасливого велетня, не означало під ту пору нічого іншого, крім глибокого смутку, зажури, розпуки, але простолюд уже віддавна дійшов висновку, цілком слушного, що то було марнування неперевершеного слова на позначення безвиході, безпросвітности, глухого кута, які, річ ясна й незаперечна, нічого спільного не мають із вищенаведеним тлумаченням. Зі словами потрібна якнайбільша обачність, їхній глузд