Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

— То жінка,— мовила Анна,— і насправді вона нічого корисного мені не сказала, нічого такого...

Вона нервово засміялася, похитала головою і почала спочатку.

— Я розуміла, що це дурниця. Я... просто стільки всього сталося останнім часом... я пішла з роботи, мені скоро сорок років... Кім була у відрядженні, а я, мабуть, просто хотіла...

Вона відмахнулася, глибоко зітхнула й мовила:

— То така звичайна жіночка, живе в Чизику. В будинку повно янголів — ну, тобто керамічних і скляних. І ще є великий янгол на оксамиті над коминком. Кім,— додала Анна, і Робін глянула на психологиню, яка тримала незворушне обличчя,— Кім думає, що ця... що медіум знала, ким була моя мама, нагуглила її. Я представилася, перш ніж їхати туди. А коли приїхала, то просто сказала, що мама давно померла... хоча, звісно,— Анна знову нервово змахнула тонкими руками,— доказів, що вона померла, немає, це напівправда... але медіуму я сказала, що вона померла, та ніхто не знає, як саме.

Анна продовжила з присоромленим виглядом:

— І ця жінка увійшла в транс... наче так воно називається. І сказала, що інші захищали мене, бажаючи мені добра, але прийшов час мені дізнатися правду. Я побачу знак, який покаже мені шлях. Медіум ще казала, що мама мною дуже пишається, що вона за мною наглядає і все таке... мабуть, то в них стандарт... а тоді додала, що мама «у святому місці».

— У святому місці? — перепитав Страйк.

— Так. Мабуть, вона думала мене втішити, але я не відвідую церкву. Чи спочила моя мама в освяченій землі (якщо йдеться про поховання), мені байдуже.

— Ви не проти, якщо я записуватиму? — спитав Страйк.

Він дістав записник і ручку, а киця Каґні вирішила, що то для неї. Вона почала хапати ручку, поки Страйк записував дату.

— Іди сюди, дурна тварино,— сказала Кім, встала та зняла кішку на теплу дерев’яну підлогу.

— Почнімо спочатку,— мовив Страйк.— Ви, мабуть, були ще немовлям, коли зникла ваша мати?

— Мені було трохи більше року,— відповіла Анна,— тож я її взагалі не пам’ятаю. В будинку, де я зростала, не було її фотографій. Я дуже довго навіть не знала, що сталося. Тоді ще не було інтернету... а ще мама лишила собі дівоче прізвище. Тож я була Анна Фіппс, за батьком. Якби до одинадцятьох років я почула від когось про Марго Бамборо, то навіть не пов’язала б її з собою. Я вважала своєю мамою Синтію. Вона мене виховувала,— пояснила вона.— То чотириюрідна сестра батька, молодша за нього. Її прізвище — теж Фіппс, тож я думала, що ми просто собі звичайна родина. Як же інакше?

Пам’ятаю, що коли пішла до школи, то почала дивуватися, що кажу на неї Син, а не мама. Але тато й Синтія якраз вирішили побратися і сказали, що я можу називати її мамою, тож я зметикувала: то я мала називати її на ім’я, бо вони не були одружені! Діти самі все додумують, правда? Керуючись власною дивною логікою.

Мені було сім чи вісім років, коли в школі одна дівчинка сказала: «А вона тобі не мама. Твоя справжня мама зникла». Прозвучало як божевілля! Я не питала про це тата чи Син. Удала, що забула, але в глибині душі я розуміла, що отримала відповідь на багато дивних речей, які бачила і яким не знаходила пояснення.

З’ясувала все як слід я в одинадцять років. У школі мені тоді вже багато чого сказали, наприклад, що моя справжня мама втекла.

А потім один паскудний хлопчина сказав мені: «Твою маму вбив один чоловік, відрізав їй голову». Я прийшла додому й розповіла батькові. Думала, він буде сміятися, скаже, що то дурня, а той пацан — просто гаденя... але тато сполотнів. І того-таки вечора вони з Синтією покликали мене вниз, всадовили у вітальні й розповіли правду.

— Все, що я знала, розвалилося на друзки,— тихо провадила Анна.— Хіба можна уявити, що в твоїй власній родині таке сталося? Я обожнювала Син. Правду кажучи, я з нею дружила більше, ніж з батьком. Аж тут дізналася, що вона мені не мама і що вони мені брехали — точніше, просто не казали правди.

Вони розповіли мені, що якось увечері мама вийшла з клініки та зникла. Останньою її бачила дівчина з реєстратури. Мама сказала, що йде до пабу, а йти туди було п’ять хвилин. Там на неї чекала найкраща подруга. Ця подруга — Уна Кеннеді — прочекала годину, а коли мама так і не прийшла, подумала, що вона просто забула про зустріч. Подзвонила до моїх батьків, але мами не було вдома. Батько зателефонував у клініку, але там уже було зачинено. Настала ніч. Мама не прийшла додому. Батько подзвонив у поліцію.

Її шукали багато місяців і не знайшли нічого. Жодного сліду, жодного доказу. Принаймні, так сказали тато й Син, але я потім читала інше.

Я питала в тата й Син, де батьки моєї мами. У відповідь почула, що вони померли. І це таки була правда: дід помер від серцевого нападу за кілька років по зникненню мами, а бабуся від інсульту за рік по тому. Мама була в них одна, тож я не мала з ким познайомитися, поговорити.

Я попросила показати мені мамині фото. Батько сказав, що їх більше немає, але за кілька тижнів Син знайшла для мене кілька світлин. Попросила не казати про них батькові та сховати. Я так і вчинила. У мене була сумочка у вигляді кролика, і я кілька років зберігала мамині фото в ній.

— А ваші батько й мачуха не говорили, що могло статися з вашою матір’ю?

— Про Денніса Кріда? — спитала Анна.— Так, говорили, але без подробиць. Пояснили, що її, можливо, вбив... поганий чоловік. Їм довелося це зробити після того, що сказав мені хлопець