Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

— Марку, ти про що?

— Дуґласе, був у моєму житті епізод, про який я тобі не розповідав… Після закінчення ліцею я міг збитися на манівці. І тоді я зустрів Гаррі… Він, у певному розумінні, врятував мені життя. Тож я зобов’язаний йому… Без нього я не був би письменником. Це сталося в Берроузі, в штаті Массачусетс, 1998 року. Я зобов’язаний йому всім.

29. Чи можна закохатися в п'ятнадцятирічну дівчину?

— Я хотів би навчити вас писати, Маркусе. Та не для того, щоб ви вміли писати, а щоб стали письменником. Бо написати книжку — дрібниця: писати вміють усі, та не кожен — письменник.

— Гаррі, а як дізнатися, що ти письменник?

— Ніхто не знає, чи він письменник. Йому повинні сказати про це інші.

Усі, хто пам’ятав Нолу, казали, що вона була прегарна дівчина. З тих, які надовго закарбовуються в пам’яті: лагідна, уважна, сяйлива і всім обдарована. Здавалося, вона була переповнена тією світлою радістю життя, що може осяяти найпохмурішу днину. По суботах вона працювала кельнеркою в «Кларксі», немов та пташка, пурхала поміж столиками, а її світле волосся немов линуло в повітрі. Вона завжди знаходила добре слово для кожного клієнта. Всі тільки й дивилися на неї. Нола була наче світ у собі.

Єдина донька Девіда та Луїзи Келлерґанів, південців-євангелістів, народилася вона 12 квітня 1960 року в Джексоні, штат Алабама. Келлерґани перебралися до Аврори восени 1969 року, коли батько став настоятелем у парафії Святого Якова, головній громаді міста, що туди саме припливло чимало нових парафіян. Храм Святого Якова — чималий дощаний будинок, розташований коло південного в’їзду в Аврору; до сьогодні він не зберігся, бо віряни Аврори та Монберрі мусили об’єднатися в одну громаду з міркувань бюджетної ощадності і через замалу кількість парафіян. На тому місці зараз ресторан «МакДональдс». Прибувши до Аврори, Келлерґани поселилися в чудовому одноповерховому будинку на Терас-авеню, 245, що належав церковній громаді: либонь, у вікно того будинку й вислизнула Нола через шість років, у суботу 30 серпня 1975-го, назавжди розчинившись у просторі.

Про це мені розповіли відвідувачі «Кларксу», коли я прийшов туди вранці наступного дня після приїзду до Аврори. Прокинувсь я удосвіта від прикрого відчуття, не дуже тямлячи, що тут роблю. Пробігся берегом, погодував чайок, а потім замислився: а чи справді я приїхав до Нью-Гемпширу лише для того, щоб годувати птахів. Із Ротом я мав зустрітися у Конкорді аж об одинадцятій, щоб поїхати до Гаррі; а тим часом, щоб не бути самому, подався до «Кларксу» скуштувати млинців. Коли я приїздив до Гаррі студентом, він дуже рано піднімав мене з ліжка: будив удосвіта, безцеремонно торсаючи за плече, й казав, що пора вбирати спортивний костюм. Ми спускалися на берег океану, бігали там і боксували. Коли він трохи стомлювався, то вдавав тренера: зупинявся, буцімто для того, щоб поправити мої рухи та стійку, та я знав, що йому треба відхекатися. Повправлявшись у випадах і бігу, ми проходили декілька миль берегом, що поєднував Гусячу бухту з Авророю. Піднімалися береговими скелями і простували сонним містом. На головній вулиці, яка тонула в сутінках, ще здаля видніли освітлені вітрини ресторанчика, що був єдиним закладом, відчиненим о такій ранній порі. Всередині було тихо як у церкві; поодинокі відвідувачі, водії вантажівок та комівояжери, мовчки снідали. Тихо жебоніло радіо, завжди настроєне на новини, й часом звук був такий приглушений, що слів геть не було чути. За великої спеки під стелею з металевим скреготом крутився вентилятор, що здіймав пилюгу, що курилася у світлі ламп. Ми сідали за сімнадцятим столом, і Дженні відразу ж приносила нам каву. Вона завжди дарувала мені лагідну, майже материнську усмішку. Казала: «Ох, бідолашко Маркусе, він змушує тебе вставати ще нарозвидні, еге? Відколи я його знаю, він і сам так робить». І ми сміялися.

Та 17 червня 2008 року, попри ранню пору, в шинку вже панувало неабияке пожвавлення. Всі обговорювали останні події, й коли я ввійшов, усі, кого я знав, одразу ж з’юрмилися довкола мене й заходилися допитуватися, чи правда, що Гаррі мав стосунки з Нолою й чи вбив він її і Дебору Купер. Я не відповів на ті запитання й умостився за сімнадцятим столиком, де ніхто не хотів сідати. Там я побачив, що табличку на честь Гаррі вже зняли: зяяли тільки дві дірки від шурупів і темніший відбиток на столі.

Дженні принесла каву і чемно зі мною привіталася. Обличчя її було сумне.

— Ти поселився в Гаррі? — запитала вона.

— Авжеж. Ти зняла табличку?

— Так.

— Чому?

— Він написав книжку для того дівчиська, Маркусе. Для п’ятнадцятирічного дівчати. Я не можу більше бачити цієї таблички. Це не кохання, а гидота якась.

— Гадаю, там усе набагато складніше, — сказав я.

— А я гадаю, тобі краще не пхати носа до цієї справи, Маркусе. Їдь собі до Нью-Йорка і тримався подалі від усього цього.

Я замовив млинців і сардельок. На столі валявся замацаний примірник місцевої газети «Аврора Стар». На першій сторінці пишалося величезне фото Гаррі, зроблене за пори, коли він був у розквіті письменницької слави: поважне обличчя, глибокий, упевнений погляд. І тут-таки, внизу, — світлина, де він виходить із палацу правосуддя в Конкорді, в кайданках, нечупарний, змарнілий, зі скуйовдженою