Ксана Рейлі - Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі

Анна

— Як ти увійшла? — голос Дана порушив тишу.

Я надкусила черговий шматок сендвіча та знизила плечима. Краєм ока подивилася, як він підійшов до шафи й витягнув звідти футболку. Мені не хотілося витріщатися на його вологе після душу тіло, але він так розгулював переді мною в напівоголеному вигляді, що це було неможливо.

Він накинув футболку через голову, а тоді підійшов до мене. У нього була квартира-студія, тож фактично ми знаходилися в одному приміщенні. Чоловік сперся до високого столу навпроти мене, а я підсунула до нього тарілку з сендвічем.

Він глянув на нього, примруживши очі, але не поспішав їсти.

— Твій замок доволі легко зламати, — сказала я, витягаючи тоненьку шпильку з волосся. — Думала, ти будеш більш обачним у цьому плані.

— Мені нема чого ховати тут, — буркнув він.

Я окинула поглядом його квартиру. Тут ніде не було особливо цінних речей. І в холодильнику виявився лише базовий набір продуктів.

— Хто та руда дівчина, що виходила вранці з твоєї квартири? — поцікавилася я.

Дан схилив голову, піднявши одну брову.

— Звідки ти знаєш?

— Я приїхала сюди вранці, але тебе не було. Потім побачила, що з твоєї квартири виходила дівчина. Ви разом?

Я справді намагалася говорити байдуже, хоча мені це, якщо чесно, не дуже сподобалося. Чомусь одразу пригадала, як колись Дан казав, що йому подобаються руді дівчата. Виходить, що не збрехав.

— Це має значення? — спитав чоловік, слідкуючи за мною своїм поглядом.

Я дожувала ще один невеликий шматочок сендвіча, а тоді легко пальцями витерла кутики губ від залишків.

— Не хочу, щоб вона раптом постраждала через звʼязки з тобою, — відповіла я.

— Чому вона має постраждати? — Дан насупився.

— Не знаю. Але ти сам розумієш, що коли погані люди вриваються у дім, то вбивають абсолютно усіх.

Щось у його погляді змінилося. Очі потемніли, а вираз обличчя став напруженим. Я помітила, як сильно він стиснув пальці рук на столі.

— Усе гаразд? — обережно спитала я.

Він деякий час дивився в одну точку, а тоді спитав:

— Що за справа?

— Потрібно, щоб ти поїхав зі мною в клуб. Потрібно провчити одного типа.

— Зрозумів. Мені треба вдягнутися.

— Т-а-а-а-к, я… Ем, я відійду до вбиральні.

— Це там, — Дан кивнув головою до дверей зліва.

— Добре, — прошепотіла я та ледь усміхнулася йому.

Я навіть не встигла зрозуміти, як в один момент мені стало ніяково. Мені не дуже хотілося спостерігати за тим, як Дан буде вдягатися, адже я знала, що він без сорому робитиме це при мені. Не те щоб мене це сильно бентежило, але я подумала, що на сьогодні вистачить його оголеного тіла.

Я сховалася у ванній кімнаті, але не для того, щоб зробити свої справи. Мені хотілося роздивитися тут усе. Я почала відкривати шухляди в пошуках чогось цікавого. І ні, це не було спробою знайти щось на Дана. Мене цікавила наявність жіночих речей. Але тут не було абсолютно нічого: ні ще однієї зубної щітки, ні щітки для волосся, ні косметики… Усюди були лише його речі. Я перебирала баночки з одеколонами, гель для душу, його шампунь…

— Усе вже передивилася? — голос Дана за дверима змусив мене здригнутися.

Я прочистила горло та потягнулася до унітаза, щоб змити воду. Після цього відкрила кран та вмила у раковині руки. Гаразд, мабуть, було надто очевидним те, що я спробую тут щось пошукати. Я швидко поправила своє волосся, а тоді підійшла до дверей ванної та відчинила їх. Дан стояв на порозі, дивлячись просто на мене.

— Чому це ти раптом почав мені «тикати»? — спитала я, щоб відвести тему.

— Бо ти у моєму домі, Анно. Тут ти мені не начальниця.

— Он як? — здивувалася я. — Що ж, тоді якнайшвидше ходімо звідси, щоб я знову стала твоєю начальницею.

Я пройшла повз нього та схопила своє пальто, яке залишила на кухні. Швидко накинула його на плечі, витягнула з кишені рукавички й наділа їх.

— Цієї ночі на нас чекає брудна робота? — поцікавився Дан, ховаючи пістолет у кобуру.

— Як і завжди, — відповіла я, посміхнувшись йому…

Я не могла не довіряти Дану, адже за цей рік він став для мене близькою людиною. Та, схоже, для мого батька тепер також, адже він для чогось зібрав нас усіх у своєму кабінеті. Я покосилася на Дана, який стояв неподалік від мене, спираючись до одвірка.

— Є новини, — заговорив батько.

Його голос звучав трохи напружено, тож я зрозуміла, що це не зовсім приємні новини.

— Анно, — звернувся він до мене, — твою сестру Меланію знайшли.

— Справді? — схвильовано спитала я. — Вона зараз тут?

— Ні. Зі мною вчора ввечері звʼязався Демʼян Каплун і повідомив, що вона в нього.

Це мене налякало, адже я й уявити не могла, що той чоловік міг з нею зробити. Попри втечу сестри я все ще хвилювалася за неї.

— Він сказав, що тепер вона його спільниця, — додав батько. — І вони хочуть нам щось повідомити.

— Думаю, він бреше, — впевнено сказала, схрестивши руки на грудях. — Вона б нізащо не погодилася співпрацювати з ним.

— Меланія уже пʼять років на його території. Ми не знаємо, чи не співпрацювала вона з ним раніше. Інакше складно пояснити те, що вони знають майже про все і завжди на крок попереду від нас.

Я не хотіла запитувати, бо від однієї думки про це мені ставало погано. У роті зʼявилося неприємне гірке відчуття, коли я все ж вимовила:

— Ти хочеш сказати, що вона знову зрадила нас?

— Упевнений в цьому, — відповів батько, задумано глянувши у вікно. — Але гадаю, ми зможемо домовитися з Демʼяном. Він повинен віддати нам її, щоб ми нарешті змогли покарати зрадницю. Як бачиш, Анно, Меланія виявилася такою шльондрою, як і її матір.

Я до болю стиснула долоні в кулаки. Чомусь відчула шалену злість на Меланію за те, як вона вчинила з нами. Я могла зрозуміти багато поганих вчинків і знайти їм виправдання, але точно не тоді, коли це стосувалося зради. Меланія підставила мене, коли втекла пʼять років тому, а тепер вона допомагає ворогам знищити свою сімʼю. Це справді заслуговує на найвищий ступінь покарання.

— Я згодна з тобою, — твердо сказала я до батька. — Ми заберемо Меланію та змусимо її відповісти за все, що вона зробила.

Я не хвилювалася через зустріч з Меланією, але мені було цікаво, якою вона стала через пʼять років, як змінилася. І як сильно вона здивується, коли побачить мене поруч з батьком?

Моя рука навіть не здригнулася, коли я фарбувала губи червоною помадою. Я відкрила скриньку з прикрасами й витягнула звідси іменну каблучку з великим смарагдовим діамантом по центру. Сестра чудово знала, що для нашої сімʼї означав цей перстень.

Сьогодні на вулиці було трохи сонячно, але коли я вийшла на вулицю, то помітила, що вітер був сильнішим, аніж зазвичай.

— Хвилюєтесь? — поруч зі мною зʼявився Дан.

— Ти хоч коли-небудь бачив, щоб я хвилювалася? — тихо спитала.

— Зараз.

Я опустила погляд униз, ігноруючи те, як пильно він спостерігав за мною. Інколи я шкодувала, що підпустила його надто близько до себе.

— Так добре мене знаєш, — зауважила я.

— Встиг вивчити за останній рік.

Я повернула голову до нього та примружила свої очі. Дан був абсолютно розслабленим, наче його не турбував той факт, що буквально за годину на нас чекає зустріч з ворогами. Я навіть не знала чого очікувати від такої зустрічі, яка точно може закінчитися масовою перестрілкою.

— Можливо, мені не варто так сильно довіряти тобі? — спитала я.

Деякий час ми мовчки дивилися одне на одного. Основна проблема була в тому, що я абсолютно нічого не знала про нього, а от він знав про мене надто багато.

— Довіряти не варто нікому, Анно, — сказав він, відвівши погляд убік. — Навіть тим, кого любите.

— У мене занадто чорне серце, щоб полюбити когось, — прошепотіла я.

Якраз у цей момент з дому виїхав батько. Сьогодні у нас було значно більше охорони, аніж зазвичай. Я допомогла батькові заїхати у мікроавтобус, де було пристосоване місце для нього.

З кожною секундою хвилювання наростало, але я не виказала його жодною емоцією на обличчі. Навіть моє дихання було напрочуд спокійне.

Коли автомобіль підʼїжджав до місця зустрічі на обриві, я наділа сонцезахисні окуляри. Мені вистачило одного погляду на неї, щоб я впізнала її. Вона все ще була такою, як я її памʼятала. Навіть волосся залишила довгим і такого самого чорного кольору. Меланія стояла поруч з високим чоловіком у сірому костюмі та чорному пальті. Неважко було здогадатися, що це Демʼян. Отже, вона таки справді з ним. І це мене розлютило так сильно, що захотілося виказати їй усе, що я думаю про неї.

Двері мікроавтобуса відсунулися. Я підвелася та допомогла батькові виїхати на ґрунтову дорогу. Мої руки стиснули ручки його візка, коли ми прямували вперед. Серце глухо билося в грудях, але я усім своїм виглядом показувала впевненість та силу.

Ми зупинилися навпроти Меланії та Демʼяна. Я бачила, яким розгубленим поглядом вона дивилася на нас. Я поклала свою руку на плече батька, адже він помітно нервував. Вона звернула увагу на мою каблучку, а тоді її очі розширилися від впізнання.

— Анна? - пошепки спитала сестра.

— Ну, привіт, сестричко! - сказала я з хитрою посмішкою на вустах, знімаючи з очей чорні окуляри. — Думала, що ти вже мертва. Ти ж завжди була такою переляканою та слабкою. Неважко здогадатися чим ти займалася усі ці роки. Мабуть, спочатку задовольняла старих виродків на задніх сидіннях їхніх автомобілів, а потім якимсь дивним чином стала шльондрою нашого ворога. Молодець, Меланіє!

— Думай, що ти говориш, - сердито прошипіла вона.

— Ти така сама, як і твоя мати, - випалила я.

Я знала, що їй досі болить при згадці про покійну матір, але чомусь мені й хотілося зробити їй боляче.

— Моя мама померла. Май повагу, Анно.

— Вона ж тут померла, так? - байдуже спитала я. — Аварія, в результаті якої її автомобіль скотився в прірву та розбився у річці. Як сумно, — саркастично пробурмотіла. — Але твоя мама заслужила смерті.

Вона раптом підійшла впритул до мене, стискаючи долоні. Здавалося, що Меланія готова накинутися на мене та розірвати на шматки. Я так само твердо дивилася на неї у відповідь. Вона раптом штовхнула мене в плече, і в той самий момент Дан граційно вийшов вперед, закриваючи мене собою.

Якесь дивне тепло зʼявилося від думки про те, що він готовий захистити мене в такому небезпечному місці. Це могло мати погані для нас наслідки. Я поклала свою руку на його мужнє плече та спокійно прошепотіла:

— Усе добре, Дане. Вона не нашкодить мені.

Він повернув голову до мене, дивлячись мені в очі. Я ледь усміхнулася йому, щоб переконати у своїх словах. Зрештою він відступив вбік.

— Твоя мама була зрадницею, — впевнено заявила я. — Вона поплатилася за це своїм життям.

Щось на обличчі Меланії змінилося. Вона глянула на батька.

— Це ти зробив так? Ти підлаштував її смерть?

Спочатку вона розпитувала в нього про свою матір та ніч аварії, а потім у сльозах впала перед ним на коліна. Це виглядало доволі принизливо, доки Демʼян не заступився за неї та не допоміг їй підвестися. Мій погляд опустився на їхні переплетені руки. Це не був дотик ворогів та двох ненависних людей. Тому, коли Демʼян розповідав моєму батькові казки про те, що він сам покарає її, я не повірила в це. Жоден його погляд на неї чи дотик не був схожий на просто помсту. Мене здивувало, що Демʼян відмовився віддати Меланію в обмін на тимчасове перемирʼя. Це могло б зберегти багато життів. Але натомість він кинув нам виклик і заявив, що вони з Меланією збираються одружитися. Що ж, зрада вийшла на новий рівень, а між кланами розпочалася справжня війна…