Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

тут перебувають інші. Обвела поглядом трупи, кров, тіла, все місце різанини, яка розігралася тут, перш ніж вони пройшли у двері. Зупинила погляд на товстому чоловікові, що лежав під стіною — мав вигляд, мов його потоптав бойовий кінь.

Зробила крок до нього, а поранений набрав повітря, ніби це мав бути його останній подих.

— Ти, меекханцю, — Канайонесс нахилила голову набік і посміхнулася. — Можете мене шукати, але не заступайте мені дороги. Якщо я вирішу, що ви становите загрозу, почну вбивати. Клянуся.

Відвернувшись, зупинила погляд на юнакові, який допоміг Йатеху в бою. Указала на нього долонею.

— І… подбайте про них. Я перевірю.

Увійшла до камери відразу за іссаром. Хлопець із мечем усе ще сидів під стіною.

* * *

Еккенгард невпевнено встав та підійшов до Ґентреля. Мусив притримуватися за стінку, щоб не впасти.

Комендант замку потроху випустив повітря. Здавалося, однією ногою вже стояв на дорозі до Дому Сну.

— Еккенгарде, — прохрипів. — Відразу ж поїдеш до Нори. Складеш рапорт. Скажеш, що вона нас знайшла… Скажеш, що її шукають і що вона, мабуть, не стане тікати… Зробить рух… Нехай Ласкольник поквапиться. І нехай заспокоять Хортів. Скажеш…

Його голова впала на груди, і він знепритомнів.

Дівчина в камері все ще лежала на підлозі в позі зародка. Йатех, тримаючи на руках безвладну зараз вбивцю, встав поряд.

Канайонесс підійшла до лежачої й підвела їй голову, грубо потягнувши за волосся.

— Останній малюнок, Неалло. Ліс, річка, два пагорби та міст. Місто вдалечині. Знатимеш, яке. Потім я піду і ми вже не зустрінемося, а Образи тебе відпустять. Обіцяю.

Неалла не плакала. Її обличчя було наче з каменя, очі — як колодязі.

— Не пам’ятаю їх, — сказала глухо.

— Кого?

— Мами, батька, братів. Нікого. Якби пам’ятала, могла б їх намалювати.

— Ти не знаєш, чого прагнеш, дівчино, — шепіт чорноволосої був як шелест змії, що повзе по піску. — Якби ти їх намалювала… вони могли б прийти за тобою. Ні. Краще їх не пам’ятати.

Неалла нахилила голову.

— Тебе я також не хочу пам’ятати. Ані сараю, ані того, що трапилося. Забери це, вбий, вбий мої спогади. Зараз.

Тиша, а тоді шепіт. М’який, мало не делікатний.

— Ти насправді цього хочеш? Якщо я це зроблю, шляху назад не буде. Заберу все, що відбулося у твоєму житті після того, як ми зустрілися. Хочеш?

Кивок.

— Добре, — Йатеху можна було не дивитися на її обличчя, аби знати, що там знову з’являється ота інша, Мала Кана. — Домовилися. Спершу малюнок, а потім я заберу твої спогади. Швидше.

Дівчина встала, механічно підійшла до стінки й почала малювати. Та інша істота, яка заволоділа Канайонесс, зазирнула йому в очі й посміхнулася так, ніби її обличчя було погано допасованою маскою.

— Тебе мені також вичистити? Таке тобі на думку не спадало? Позбутися спогадів про вбивство, про пам’ять власного боягузтва, відчуття провини? Хочеш?

Не чекала відповіді.

— Ні, мій скорпіоне. Пам’ятатимеш. Палатимеш у полум’ї тих спогадів, танутимеш, а я перекую тебе на меч. На досконалу зброю. Навіть на кращу, ніж вона, — вказала на в’язня. — І скоро вже її випробую. Відрубаєш для мене руку, яка знову простяглася до цього світу. Я викую тебе й загартую в крові бога, малий скорпіоне. Носій Мечів. Ходімо. Малюнок майже готовий.

* * *

Вона йшла лукою до старого сараю. Її там ніколи не знайдуть. Ще кілька кроків і…

Темрява, сморід, волога. Вона стоїть у темному приміщенні, в тонкій сорочці, брудні стіни, кам’яна підлога, дірка на місці дверей. Щось не так із її тілом. Вона підводить руку до обличчя, руки в напівтемряві здаються її й не її. Є знайомі шрами, на лівому великому пальці та на тильному боці долоні, але руки якісь завеликі, безформні, чужі.

Непевно, як у кошмарі, вона доходить до вирваного одвірка й визирає в коридор.

І починає кричати.

КОЖЕН ОТРИМАЄ СвоЮ Kозу=

Долина Маверс з’являлася перед ними поступово, як квітка, що розкриває на світанку свої пелюстки. Це було найкраще порівняння, яке спало на думку Кеннету. Вони посувалися шляхом над долиною, прямуючи в бік найближчого спуску, і в міру того, як розсіювалася вранішня імла, бачили все більше. Спершу — дахи садиб містечка, що лежало біля схилів гір, потім — панораму оброблених полів та лук, тоді — сіру стрічку річки, оточену іскристими дзеркалами рибних ставків. Пізнім ранком, коли вони вже наблизилися до стежки, що вилася вниз, долина відкрилася їм у всій красі. Від Терандига, до якого вони прямували, аж до трохи затуманеного, віддаленого на понад двадцять миль Лирта. Лейтенант зупинив загін, насолоджуючись пейзажем. Долина була більш ніж вісім миль завширшки, і він міг на власні очі переконатися, що це найкрасивіше місце Нового Ревендата, буквально комора провінції. Поля, луки, сади, ставки, господарства. Поміж двома містечками він нарахував кільканадцять сіл, причому не якихось хуторів, а пристойних, багатих поселень, по кількадесят хат у кожному.

«Варто було сюди волоктися, — подумав він задоволено. — Насправді — варто».

За право охорони Місяця Викрадача Кіз поміж ротами різних полків завжди було серйозне суперництво. Причому навіть до того, як провінція отримала власний полк Варти. Після кількамісячної виснажливої служби, патрулів, сутичок, переслідувань, засідок, контролювання торговельних шляхів, заспокоєння надто запальних гірських кланів кілька днів, проведених у долині, де річки текли молоком та медом, було для кожного солдата нагородою і можливістю відпочинку. Вже традиційно в навколишніх гарнізонах наприкінці зими між ротами організовували змагання з бігання, сходження по мотузках, штовхання кам’яної кулі та кидання дерев’яної колоди. А ще — з метання дротиків, стріляння з арбалета, перетягання каната, ношення відер, наповнених мокрим піском, та й взагалі з усього, що спадало командирові на думку. Роту-переможницю з кожного полку навесні чекав кількаденний марш на східну окраїну провінції, але ще не бувало такого підрозділу, який був би цим незадоволений. Багато доброго та дешевого пива, гарячі смаколики, яких тільки душа бажала, ночівля на справжніх ліжках та жінки.

«Особливо жінки», — подумалось лейтенанту, коли він дивився на солдатів, що крокували вперед. Не горянки з північних кланів, які тхнуть лоєм, козячим сиром та мокрою вовною, а справжні дівчата, вимиті, пахучі, у накрохмалених спідницях і білосніжних блузках. Він усміхнувся від цієї картинки. «Ну, добре, — подумав, — я також надто довго волочуся горами».

Він розвернувся до роти.

— Відпочинок! — сказав голосно і почекав, доки не стих стогін розчарування. — Ми не ввійдемо до долини як банда розбійників; кожен, хто не вдягне плащ,