Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

повз під ці двері. Підвів тіло на руках, чотири засуви, добре змащені, посунулися майже без опору, він штовхнув двері й упав у камеру, опинившись око в око з найстаршим із в’язнів. Хлопець без імені, п’ятнадцять років. Начебто міг розірвати демона десяти стоп зросту голими руками на шматки. Присів, підпершись долонями, і дивився на нього, ніби… ніби замкнений у клітці лев, який ще не зрозумів, що від охоронця його більше не відділяють ґрати. Погляд хижака, ані сліду розуму, чистий інстинкт. Облизнув губи, нахилився, понюхав обличчя Еккенгарда. І раптом його погляд став гострим, перетік за спину Щура, в коридор. Одним плинним рухом він встав, перестрибнув лежачу людину. Дзвякнуло залізо, коли він піднімав меч убитого охоронця.

І в ту мить, коли хлопець вставав зі зброєю, вглибині коридору вибухнув бій. Свист, матове відлуння схрещених клинків, яке на кілька ударів серця злилося в один звук. Така швидкість! Хто?!

Щур виповз у коридор. У першу мить у неясному світлі лампад не розібрав подробиць. Убивця стояв спиною до нього, мав перед собою миготливу зону розхитаних тіней. І він відступав. Відступав!

Нападником був молодий чоловік, який бився двома мечами. Це їхній танець створював щит, який відділяв білого вбивцю від дівчини. Еккенгардові досить було кинути єдиний погляд на одяг, стиль бою, піхви мечів за його спиною. Іссар. У південно-східних провінціях їх зустрічали досить часто, тож жодних сумнівів не було. Але відкрите обличчя! Чи це означало, що воїн має намір померти, чи те, що вб’є їх, щойно переможе свого супротивника?

Якщо переможе, дійшло до нього за мить. Убивця відступав, крок за кроком, але відбивав усі атаки, б’ючись лише двома кинджалами. Парирував кожен удар, за яким не могли встигнути очі, а іссар був лише людиною, не міг утримати такий темп надто довго.

Вони зупинилися на два-три удари серця, обмінюючись лютими ударами на одному місці, а потім почав відступати вже оборонець дівчини. Його мечі не сповільнилися, принаймні Щур не міг цього зауважити, але тепер він більше відбивав атаки, боронився, ніж напирав. Йому явно бракувало сил.

І тоді дівчина врешті зауважила хлопця, який стояв перед відчиненими дверима. На мить на її обличчі можна було помітити…

Вагання? Відчуття провини? Чим би воно не було, зникло, поглинуте злою, тріумфальною посмішкою. Вона глянула на молокососа й голосно промовила:

— Убий!

Дитина кинулася вперед, не видавши ані найменшого звуку — і раптом убивці довелося відбивати атаки спереду та ззаду. Хлопець — дитина, привезена зі зруйнованого дощенту села, яка п’ять років провела в камері — рухався немов професійний фехтувальник, плинно, без жодного зайвого жесту, без жодної паузи.

Бився так, наче меч був продовженням його тіла, а швидкістю, здавалося, перевершував навіть іссара.

Але навіть незважаючи на це, кілька хвилин здавалося, що вбивця в білому дасть собі з ними раду. Рухався настільки швидко, що не лише руки та ноги, але й решта його тіла часом просто зникала в Еккенгарда з очей. Просто не могли до нього дістати.

Раптом крізь дзвін клинків пробився поодинокий окрик. Сповнений болю та розпачу. Убивця хитнувся вбік, трохи незграбно, намагався поставити блок, але надто повільно, навіть шпигун зумів помітити його рух. Спереду на білих шатах розквітла ще одна кривава пляма, яка наливалася багрянцем уздовж порізу, що біг навскоси по грудях. Наступний удар уцілив у середину білої маски. Та розбилася зі звуком стовченої порцеляни.

— Стояти!!!

Почувши голос дівчини, обидва її захисники миттєво застигли, ненатурально знерухомілі — перш ніж Щур зрозумів, що за наказ пролунав. Убивця поволі осувався по стіні. Тріснута маска якимось дивом усе ще трималася на його обличчі.

— Чекай!

Він не знав, до кого вона мовить, доки хлопець не відступив під протилежну стіну й не присів там навпочіпки. Меч усе ще тримав у долоні.

Іссар відвернувся від дівчини й щось сказав на своїй мові. Та стенула плечима — в жесті доволі універсальному.

* * *

— То це перед ним я мав тебе захищати?

Йому все ще бракувало дихання, його руки тремтіли, ноги були немов зі свинцю. Трансу кхаан’с, бойового танку, в який він мусив увійти відразу, як переступив поріг, ледве вистачило. Якби супротивник не поставився до нього легковажно, якби відразу атакував із повною швидкістю, Йатех конав би зараз на підлозі. Найкращі з войовників іссарам могли ввійти в транс на понад дві хвилини, але це були майстри, чиї імена повторювали у всіх афрааґрах усіх племен. Йому вдалося лише кілька разів досягнути такого стану, але той ніколи не тривав так довго. Він програв би, якби не допомога хлопця-бестії. Здригнувся, коли вони вперше зустрілись поглядами. Нічого людського — жодних відчуттів, страху, ненависті, люті битви. Лише пустка і смерть.

Дівчина стенула плечима.

— Я їх недооцінила, — сказала спокійно. — Не думала, що вишлють когось настільки доброго. І все ж, мій скорпіоне, ти впорався краще, ніж я сподівалася.

Послала йому жорстоку, холодну посмішку. Оте чуже розлилося по всьому її обличчі.

— Я була переконана, що він уб’є тебе за десять ударів серця. Вона підійшла до вбивці й зазирнула у тріщину розбитої маски.

— Гел’заав, — пробурмотіла майже співоче.

І скам’яніла. На мить навіть припинила дихати, а коли нарешті втягнула повітря, зробила це з таким свистом, наче тільки-но випірнула глибоко з-під води. Блискавично впала поряд із лежачим на коліна, втиснула пальці під маску, шарпнула. Маска не була прив’язана, була як приклеєна, відривалася від обличчя з мокрим млясканням, тягнучи за собою нитки білого слизу. Одна половина, друга, обличчя.

У вбивці — здається, це була дівчина чи молодий хлопець — був малий ніс, брови та вії настільки світлі, що майже білі, шрам на обличчі в тому місці, де тріснула маска, червона кров.

Він досі не бачив Канайонесс настільки розгубленою. Навіть у ті хвилини, коли вона переходила з нормального стану в той інший, чужий.

— Не гел’заав, не гел’заав, — повторювала вона. — Сестро моя, що вони зробили? Прийомна Дочка… Але така Сила, такі вміння. Чому? Так далеко зайшли? Це означає війну. Порушення Пакту. Це…

Вона силою відкрила рота лежачій, засунула палець усередину. Убивця ворухнулася, застогнала.

Канайонесс відреагувала швидко й дивно. Схопила себе за волосся, шарпнула, вириваючи жменю чорноти, нахилилася над дівчиною, її пальці затанцювали, сплітаючи чорно-білу кіску. Перев’язала її кількома волосинами.

Озирнулася через плече на іссара.

— Підійди. Візьми її й забери в камеру. Вона йде з нами.

Розглянулася по коридору, немовби до неї вперше дійшло, що окрім таємничої вбивці