Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

із іскор упав йому просто в руки. — Ось і все.

— Зізнавайтесь, хто ще підготував сюрпризи, як Зіґ? — Амон озирнувся на друзів, проте всі зберігали мовчанку. Або не хотіли розказувати про таємниці передчасно.

— Тепер ходімо на дах? — спитала Діке.

— Вперед! — Нікта вибігла першою.

Коли всі вже вийшли, Рен залишилась. Здогад її не відпускав — аура довкола Зіґфріда змінилась, але було в ній щось неприродне.

— Зіґу, — покликала вона. — Що з тобою насправді?

Незвично високий хлопець криво всміхнувся і примружив очі. Він клацнув пальцями — обладунок зник, а його замінили темно-зелений светр і сірі штани. Тоді Зіґ обережно повернувся спиною до Рен, і вона побачила, як пульсує світіння у формі липового листка між лопатками. Світіння поширювало зловісну ауру, котра і привернула її увагу.

— Я вмираю, Рендалл.

— Як? — машинально перепитала вона, шукаючи на обличчі Зіґфріда ознаки фатальної проблеми.

Проте обличчя не вельми змінилося: бліде, з загостреним підборіддям, ямочками на щоках і гострими очима.

— У мене голка в серці, — у вустах Зіґфріда це прозвучало як «У мене тістечко з ягодами на десерт».

— Тоді марш до лікаря. Керн тебе вилікує! Я думаю, голка в серці — це для нього щось на кшталт роздробленого коліна, не більше.

— Ти не розумієш, — похитав головою хлопець і сховав руки в кишені. — Це не те, що Діан може вилікувати, це не те, що

взагалі ]]> можна вилікувати. Пам’ятаєш ніч балу?

— Так, звичайно, спробуй її забути…

— Ну ось. Коли Мойри «вбили» мене, пам’ятаєш?

— Так.

— Чудово, — дівчині здалось, що очі Зіґфріда потемніли. — Чудово, Рендалл. Так ось, я невразливий. Ти знаєш це. Я — непробивний лицар-драконоборець. Та є одна лиш точка, яку можна уразити. І її уразили. Тієї ночі. Мені в серце втрапила голка. Не та, якою Мойри фіктивно поранили, щоб спровокувати нашу буремну богиню. А дрібка Ніктиної сили, абсолютне зернятко Хаосу. І воно досі там… Викладачі захищали всіх вас, тому ніхто не постраждав, — вів далі хлопець, вдивляючись у видиму лише йому темряву. — Адіті, яка билася з Ніктою, просто пощастило. Мене ж не захопив жоден захисний щит. Крапля Хаосу вбиває мене, Рендалл, і я зовсім недовго зможу триматися. Тому вирішив звільнити свою силу та використати її сьогодні. Я здивований, що ти помітила таку дрібницю.

— У мене хороше чуття на проблеми. І я вже давно хвилююсь за тебе.

— На все воля долі.

— Скажи їй! — рішуче відповіла дівчина. — Це ж Ніктина сила, вона зможе тобі допомогти.

— Не зможе, — з обличчя Зіґфріда не сходила усмішка, наче він вважав це все вельми кумедним. — І, забігаючи наперед, Рен, у жодному разі не кажи їй. Я сам розберуся.

— Думаєш, вона буде рада, якщо ти загинеш, ні слова не сказавши?

— Ні, звичайно, — відповів Зіґ із тією ж божевільно спокійною усмішкою в кутиках вуст. — А ти думаєш, що Нікс буде рада дізнатися, що формально це

вона ]]> мене вбила?

У довгій паузі, яка запала між ними, Рен не знаходила слів.

— Я люблю Нікту і зроблю все, щоб їй не було боляче, — повторив хлопець на тон вищим голосом.

— Але все одно буде, — заперечила Рен, — ти наче не розумієш.

— Усім нам буде боляче, — Зіґфрід зітхнув. — Життя без болю взагалі не буває, знаєш, навіть у богів і героїв. У них, думаю, навіть більше бід, бо таким ніколи не щастить на спокій.

— У тобі є сталева стійкість, Зіґу. Якби я зрозуміла, що скоро помру, я б, мабуть, бігала в паніці і чіплялась за будь-яку ниточку для порятунку.

— Та ні, — хлопець поправив окуляри, котрі видобув з нагрудної кишені, і діловито додав: — Коли твоя смерть буде поруч, певен, ти зберігатимеш спокій.

— І все ж… невже — ні шансу?

— Рен…

— Якщо спробувати виростити твою мрію…

— Рен.

— Я б могла…

— Рендалл Савітрі, — Зіґ поклав долоню на її плече і слабко стиснув. — Усе добре. Впливати на фізичні об’єкти не треба — це, якщо не помиляюсь, дуже небезпечно для тебе. Усе під контролем. Справді. Я поговорив з Ніктою. Ми давно розійшлися. Нині ще розірвали контракт. Нас нічого не пов’язує.

— Але ж тобі всього двадцять…

— …п’ять. Не так і мало як на студента Академії, — Зіґ знову криво посміхнувся. — А тепер забудь цю розмову і повір у мене. Ходімо. Дах. Сьогодні красивий захід сонця.

Розділ 11

День, коли розірвався браслет

Спустившись після споглядання заходу сонця на даху, група Ніка Ньєрда опинилась у веремії, яка нагадувала підготовку до свята. Настрій, щоправда, відрізнявся — насичений хвилюванням та іскрами сумнівів, а не веселощами. То там, то тут спалахували суперечки, але викладачі або голови груп гасили їх. Аматерасу найперше пояснила, що головне питання не підлягає обговоренню: вони не здаються і не здаватимуться за жодних умов.

— За захист відповідають Одін та Діта, — повідомив Ньєрд після останнього візиту до директорки.

— Захист? — брови Закса сіпнулися. — Ми начебто збираємося тягти час і нападати.

— Так, та оскільки викладачі не зможуть брати участі в протистоянні, вони бодай виділять силу нам на щити, — Нік повів друзів за собою крізь натовп. — Група Фрігг залишається в підтримці, — Ньєрд вказав рукою в бік гурту, котрий сидів півколом біля високої колони і палко щось обговорював.

Фрігг помахала їм і повернулася до своїх. Нік же поспішив уперед.

— Савітрі, ходи сюди! — Медея покликала Рен убік.

Дівчина підійшла, але несвідомо виставила блок. Чаклунка дістала з кишені крихітне лезо без руків’я і надрізала собі безіменний палець.

— Ти віриш мені? — спитала.