Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

і усміхаєшся до мене.

— Це погано? — звела брови дівчина. — Я ще можу сумувати, бо Стовпи проникли сюди через мене. Але це нічого не змінить. Тепер я чудово пригадую, як намагалась розказати про все Аматерасу після повернення від Сансари, але директорка підтерла нам з Енлілем пам’ять і позбавила шансу розповісти про лазівку, бо навіщось прикривала Діоніса.

— Навіть якби Аматерасу дізналася раніше, то це вже нічого не змінило б. Усе одно Стовпи прийшли б. Усе одно я не мав би куди втекти. Тож нічого не змінилось… — осміхнувся Амон.

— Отже, так: Адіті й Енліль, вони нам потрібні! — загорівся Закс. — Без них ми й хвилини не вистоїмо. А третім піду я. Якщо дійде до битви. Є ще козирі, про які наші гості не знають. Так що повірте: ми сьогодні здобудемо блискучу перемогу.

— Один не розповідає, що хоче зробити, другий не розповідає, що хоче зробити… Яка в нас злагоджена командна робота! — Нікта потерла скроні вказівними пальцями.

— Нікс, ти, до речі, мені теж потрібна, — додав Амон.

— Я завжди тобі потрібна, — втомлено відказала вона.

— Давайте знайдемо Ньєрда, а потім підемо на дах, — запропонував Зіґфрід, мружачись від косих променів за вікном. — Обговоримо самовбивчі плани на свіжому повітрі. Але перед цим я б хотів поговорити з богинею ночі.

Нікта здригнулася, наче її вдарили.

* * *

— Рен, сонечко, — Амон покликав дівчину вбік, поки вони чекали в коридорі на Нікту й Зіґфріда.

Діоніс сидів на підвіконні, спираючись спиною об шибку. Розслаблена фігура геть не нагадувала про те, що за лічені години його чекає смерть, якої — дівчина знала точно — уникнути буде надзвичайно важко.

— Рен, сонечко, — повторив він. — Знай: я тебе дуже люблю. І вибач, що через мене ти опинилася в цій ситуації.

— Вибачення прийнято.

— До справи. Ти обіцяла мені носити при собі артефакти, які подарував тобі під час останньої зустрічі Історик. Той, що він дав для Енліля, — з тобою?

— Так, ось, — Рен дістала з кишені маленький салатовий м’ячик, що — за словами Історика — міг приборкати темну сторону Енліля, але так і не знадобився.

Очі Амона загорілися.

— Він тобі потрібен? — здогадалась Рен і з готовністю простягнула артефакт другові. — Тоді використай його правильно.

Амон бережно сховав м’ячик у нагрудну кишеню жилетки, а тоді зістрибнув з підвіконня, схилився в глибокому поклоні і поцілував руку Рен.

— Я скоро повернуся.

Шепнувши це, він пірнув за ледь відчинені двері сусідньої аудиторії.

За хвилину Амон вийшов, водячи гребінцем по лискучому волоссю, наче причепуритись зараз було найважливішою справою його життя.

* * *

Кілька слів. Кілька ритуальних обіцянок. Кілька речей, котрі потрібно сказати, — і все.

— Контракт розірвано, — мовив він, стискаючи її долоню.

— Контракт розірвано, — усміхнулась вона, дивлячись на нього так незвично знизу вгору.

Аудиторія, де вони розділили стільки обіймів і стільки суперечок. Їхня аудиторія. Нікта стримувала сльози й відчайдушно усміхалася.

— Це був довгий шлях, — Зіґфрід відкинув з обличчя відросле волосся.

— Дуже довгий, — погодилась Нікта, закушуючи губи. — І все ж ми дійшли до кінця. Дійсно — дякую. Без тебе я б не стояла тут.

— Навзаєм.

— Звучить, як дивний та незвичний обмін люб’язностями. Припиняй. І… я не звикла тебе таким бачити, але ти крутий!

— Гаразд. Але тепер, повелителько ночі, прошу твого благословення, щоб продовжити свій шлях іншою дорогою, — Зіґфрід церемонно опустився на одне коліно, як велося робити всім Хранителям Півночі ще в найдавніші часи, задовго до перших сторінок історій.

Нікта провела рукою по очах, а тоді ледь торкнулась Зіґфрідового чола:

— Я скажу це лише один-єдиний раз. Хай буде з тобою благословення у світлі і в тіні. У кожному світі, де ти знайдеш мене, і в кожному світі, де я знайду тебе, поки Стовпи підпирають небо і зірки освітлюють темряву. Якщо ж згаснуть усі зорі, тоді приходь до мене в пітьму — і я сховаю тебе там, Зіґфріде.

Коли лицар підвівся, вона усміхнулася.

— Ми неймовірні. Гарно почали цю історію і гарно її закінчуємо. Це така рідкість.

— Ти ж знала, що мій шлях інший.

— Знала. Але я не вірю в Слова. Я вірю у свій вибір.

— Ніч і сонце! До кінця не повірив би…

— Знаєш, я все одно не можу позбутися відчуття, що в мене вирвали серце.

— Це скоро мине. Ми дорослі люди, Нікто. Можливо, навіть надто дорослі для всього цього, бо довго прикидалися дітьми… Та хай там як, я не покину тебе до кінця.

— І я вдячна тобі за це, — Нікта Ромі присіла в реверансі і розсміялась.

* * *

— Можна, — голос Зіґфріда був незвично хрипким. — Заходьте!

Коли двері прочинилися, всі зрозуміли, що насправді незвичним був не лише голос. Блиснула сталь, на якій вогняною лінією вималювався чорний дракон. Величезний конусовидний щит палахкотів так, наче його щойно зняли з вогню.

— Торареїв чи що? — шепнув Амон зачудовано.

— Мій, — тон Зіґфріда переповнювало торжество.

Здійнявся дим стіною, а коли він розвіявся, Закс присвиснув здивовано.

Величезний щит упав на землю, а за ним поважно стояла незнайома постать. Осяйний обладунок перерізали глибокі сліди від ударів, які нагадували шрами від кігтів дракона. І знов-таки дракон красувався на грудях лицаря, розчепіривши чорнющі крила, окреслені мідною крайкою. Лицар ривком зняв шолом, і по плечах розсипалися довгі чорні коси.

— Зіґ? Що,

справді ]]> Зіґ? — насторожено спитав Амон.

Знайомий незнайомець усміхнувся і кивнув. На його переніссі вже не було окулярів, проте очі — ялиново-зелені— не змінилися.

—

Ґрамр ]]> , — тихо мовив лицар, і меч