Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

— Це так слід говорити з Танасієм Кочерганом? Сором!

— Кому сором? Чи був би бутин без нас? А без Кочергана був би. Хай соромиться той, хто приходить на готове.

Фока зірвався. Чи то для безпорадного захисту, чи для атаки? Кочерган зупинив його рухом руки. Бистречани похилили голови. Вже затавровані, покірні, але все більш вперті і готові зазнати втрат і збитків, аби лиш не рушитись з місця. Найпростіший ставав хитрим, найнесміливіший — затятим. Обманювали Фоку, але самих себе ще більше. Щоби встояти у своїй впертості, вони витягали десь із кишок старшу понад старшими мудрість — глупоту. Неначе вони перелякалися маревом уві сні, що їхня хата похитнулася, і мацали руками під ліжком; неначе уявили собі, що лавина котиться на хату, і з таким же страхом кидали все, що потрапляло в руки: колоди, каміння, природні запори, але разом з тим і палиці та сміття.

4

Матарга засів глибоко в куті. Хтось міг би подумати, що він почувався безпечно, але цей велетень боявся, як хлопчисько. Чи він сам знав чого? Може тому, що зовсім випадково його понесла хлоп’яча глупота, схована під покровом велетня. Найбільше він боявся тих, які в нього ні з того, ні з сього повірили. Не піддатись, не піддатись! Що ж вдіяти, щоб не здатись? Хіба-що принести в жертву ґазду? Наразити його? На сміх, на бунт, може зрадити? Це якось інакше називається. За що ж зрадити? Це великий ґазда. Але чого ж вперся?

Матарга дійшов висновку, що потрібно свій страх і впертість перекинути на образ світу. Нехай ті жаб’ївці побачать, хай їм навіть в голову не приходить, що я боюся. Лайдаки останні! Душився він басом і пихою:

— Я не заперечую, для зацікавлених там є різні дива, ого. Нехай їдуть, нехай скуштують. Я не рекрут, я вже достатньо скуштував. І більше ніколи!

Він слухав сам себе; хто ж не відступить перед таким голосом? І дійсно. Смішки зникли. Кути замовкли, здається, вперше всі слухали цю смішну постать, яку в інших випадках сприймали за надутого хвалька. Вітролом помітно здригнувся, навіть жаб’ївці слухали свого ненависника, нашорошивши вуха, у неспокійній мочанці. Матарга старався:

— Ніби й нічого особливого, чоловіче. Їдеш собі спокійно вулицею, аж тут на залізних латах загуркотить паровий віз. Викотиться, не встигнеш і озирнутися, відразу розіб’є тобі фуру, одного коня поранить, а другого розірве на потрохи. Тебе самого відкине, іскор в очі насипе, димом затуманить. Так, так, кому цікаво, нехай їде.

Колиба затихла, Матарга використав це і мудрагелив:

— От бачите? Вже зараз страх, як віспа по шкірі вам посипався. Куди ж вам до залізних драконів.

В силу обставин Фока притискав його до стіни, не так як завжди, а дещо різко:

— А де ж це є такий залізний дракон, де ви його бачили?

Матарга викручувався:

— Десь там у світі, скрізь…

— Ну то скажіть! У Румунії? Чи може в Чернівцях? Чи там є залізниця? — допитувався Фока.

Незворушний Матарга відповів, ніби недбало:

— Залізниця не залізниця. Але може там є щось інше. Таке, що називається шіфа або парохід. Наскочить таке на дарабу, розіб’є її, підпалить і втече. Доженіть його і арештуйте.

Один на один з брехнею, яка не здавалась, Фока втратив спокій:

— В Румунії залізниця і пароходи? Це неправда, це брехня.

Обидва встали. Залишалась сварка або бійка. Хтось безсоромно брехав. Здається, не ґазда. То чому ж брехуна без совісті і честі не замалює так, щоб той накрився ногами? Всі чекали.

На щастя, Мандат зареготів тільки задля опору. Він зовсім не хотів псувати Матарзі гри, але мусив послабити власний переляк кпинами. Запитав, вдавано перелякано:

— А може там є залізні птахи? А може ще й дракони з крилами?

Похитнутий біля вершини пихи Матарга розізлився, демонструючи цим, що не надто впевнений у собі:

— Хочете їхати, Петриську? Гоніть на зламану голову! Як псюк, приваблений шматком лайна. Дорога у пекло відкрита. Побачимо, чи там ви будете реготати. А чи ви розумієте вашою дурною дубиною, що із тих чортівських голов може вискочити?

Знову запитання, а з ним і страх, зависли над колибою, і Мандат втратив сміховий самозахист. Запитав досить несміливо:

— І що це? Що прийде в голову і кому?

Матарга змушував чекати на відповідь.

— Ну що? — неспокійно наполягав Магдат.

Матарга відповів таємничо:

— Те саме, що у Прусській війні під Садовою. Жоден з вас не був там! і знати не можете. Наше цісарське військо було, як золото. Ми набивали рушниці якнайшвидше — лап-цап. Жвавіше, ніж молотарка, яку коні тягають по колу. Я таку бачив над Дністром, — додатково похвалився Матарга, — Та й що нам з цього? Там тим пруссакам вискочило з голови щось таке, що вони взагалі не розвертали рушниць. Ззаду набивали по п’ять патронів за раз, а може й по десять: бах, бах, бах, бах. Ми раз вистрілимо, а вони хтозна скільки разів. І тепер перекручуйте, що це брехні. Побачимо там на чужині, чия брехня, а чия правда.

Матаргу ще ніколи не слухали так побожно. Він почував себе все більш впевнено так, що дозволив собі притишити голос:

— І це ще якось могло б пройти, хто сміливий-бувалий, то може якось і виплутається. Але що ви скажете на те, що Вічний Жид невдовзі має пробігати. Він дуже охочий до Туреччини, а ви йому — просто в горло.

На цей перескок до нових викрутасів Фока засміявся ще раз голосно і сміявся довго. Нарешті сказав з метою відбити наступ Матарги:

— То ви не знаєте? Вічний Жид, згідно підрахунків, буде тільки через шістнадцять років.

Цвилинюк перебив, суворо дорікаючи Матарзі:

— Не роби з себе дурня, чоловіче, коли не маєш знання, бо це не так вже й важко вирахувати — виходить, що щойно за шістнадцять чи сімнадцять років.

Матарга зухвало зареготав:

— Вирахували? Вирахували на ті часи, коли він нещасний ходив пішки. А зараз? Сяде собі на паровоз чи на шіфу, пролетить, і ось він вже тут. Пропало!

Фока не знав, що з собою вдіяти. Так, немов би він потрапив у закляте павутиння. Викручування і брехні з усіх боків!

— Люди, — волав він мало не в розпачі, — чи ви подуріли? Вічний Жид на паровозі? Хто ж вас так напхав брехнями?

Тимчасом Ґіжицький, хихочучи по-дитячому, рятував Матаргу:

— А який він, цей Жид?

Саме цього і потрібно було Матарзі. Він знову вигадував і лякав, знову був важливим.

— Молодику, — відповідав він поблажливо, —