Олександр Романович Бєляєв - Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля

— Звідкіля ти прилетіла, Ластівко?

— З лікарні, — відповіла Бріке.

Боячись, щоб у неї не відібрали нове тіло родичі і друзі тієї, котрій воно належало, Бріке вирішила нікому не розповідати про незвичайну операцію.

— Моє становище було дуже серйозне, — вигадувала вона. — Мене вважали померлою і навіть відправили в морг. Але там один студент, який оглядав трупи, взяв мене за руку і відчув слабкий пульс. Я була ще живою. Куля пройшла біля самого серця, не зачепивши його. Мене одразу відвезли до лікарні, й усе обійшлося.

— Чудово! — вигукнув Жан. — Усі наші страшенно здивуються. Давай вихилимо по чарці за твоє воскресіння.

Замок у дверях клацнув. Руда Марта, яка підслухала через двері цю розмову, переконалася, що Бріке не привид, і відчинила двері. Подруги обнялися і міцно поцілувались.

— Ти ніби зробилася тоншою, вищою і граційнішою, Ластівко, — сказала Руда Марта, з цікавістю і навіть подивом розглядаючи фігуру подруги, яка з'явилася так несподівано.

Бріке трохи знітилась під цим допитливим жіночим поглядом.

— Звичайно, я схудла, — відповіла вона. — Мене годували самим бульйоном. А зріст? Я купила собі туфлі на дуже високих підборах. Ну й фасон сукні…

— Але чого ти так пізно з'явилася сюди?

— О, то ціла історія… Ти вже виступала? Можеш посидіти зі мною хвилинку?

Марта ствердно кивнула головою. Подруги всілися біля столика з великим дзеркалом, який було заставлено коробками з гримувальними олівцями та фарбами, флаконами парфумів, пудреницями, найрізноманітнішими коробочками зі шпильками.

Жан примостився поруч, потягуючи єгипетську цигарку.

— Я втекла з лікарні. В буквальному розумінні, — повідомила Бріке.

— Але чому?

— Набридли бульйони. Розумієш, бульйон, бульйон і бульйон… Я просто боялася захлинутися в бульйоні. А лікар не хотів мене відпускати. Він повинен був ще показати мене студентам. Боюсь, що мене розшукуватиме поліція… Я не можу повернутися до себе і хотіла б залишитись у тебе. А ще краще — зовсім поїхати з Парижа на кілька днів… Але в мене так мало грошей.

Руда Марта навіть руками сплеснула — так усе це було цікаво.

— Ну, звичайно ж, ти зостанешся у мене, — сказала вона.

— Боюсь, що мене теж розшукуватиме поліція, — замислено проказав Жан, пускаючи дим кільцями. — Мені теж на кілька днів варто було б зникнути з обрію.

Ластівка була своя, і Жан не приховував від неї своєї професії. Ластівка знала, що Жан — птиця «високого льоту». Він спеціалізувався на зламуванні сейфів.

— Летимо, Ластівко, з нами на південь. Ти, я і Марта. На Рив'єру, подихати морським повітрям. Засидівся, треба провітритись. Віриш, я більш як два місяці не бачив сонця І вже починаю забувати, яке воно.

— От і чудово, — заплескала в долоні Руда Марта.

Жан глянув на дорогий золотий годинник-браслет.

— Але у нас є ще година часу. Чорт, ти маєш доспівати нам свою пісеньку… А потім летімо, і хай собі шукають.

Бріке охоче пристала на це запрошення, її виступ зчинив фурор, як вона того й чекала.

Жан вийшов на естраду в ролі конферансьє, нагадав трагічну Історію, яка трапилася тут з Бріке кілька місяців тому, і потім оголосив, що мадемуазель Бріке, на бажання публіки, ожила після того, як він, Жан, влив їй у горло чарочку коньяку «Ластівка».

— Ластівка! Ластівка! — заревла публіка.

Жан подав знак рукою і, коли вигуки стихли, провадив далі:

— Ластівка проспіває шансонетку з того самого місця, на якому її так несподівано перервали. Оркестр, «Киценьку!»

Оркестр заграв, і з половини куплета, під бурхливі оплески, Бріке доспівала свою пісеньку. Правда, гармидер був такий, що вона й сама не чула свого голосу, але цього і не потрібно було. Вона відчувала себе як ніколи щасливою і безміру втішалася-тим, що її не забули і зустріли так тепло. А те, що ця теплота була значною мірою підігріта вином, її не бентежило.

Закінчивши співати, вона зробила несподівано граційний жест кистю правої руки. Це було щось нове. Публіка зааплодувала ще голосніше.

«Звідки у неї не? Які гарні манери. Треба буде перейняти цей жест…», — подумала Руда Марта.

Бріке зійшла з естради в зал. Подруги цілували її, знайомі тягнулися з бокалами і цокалися. Бріке розчервонілась, очі її блищали. Успіх та вино запаморочили їй голову. Вона, забувши про небезпеку переслідування, ладна була просидіти тут усю ніч. Але Жан, який пив не менше за Інших, не втрачав контролю над собою.

Час від часу він позирав на годинника і, нарешті, підійшов до Бріке й торкнув її за руку.

— Нам уже час!

— Але я не хочу. Ви можете їхати самі. Я не поїду, — відповіла Бріке, млосно закотивши очі.