Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

Вони засміялися; щільніше вкрилися кожухами і погасили свічку.

Одвихрила, одхурделила зима. Нелегкою вона видалася для Івася. Скільки разів довелося йому їздити до крутія Пухлякова, щоб той уладнав справу зі спадщиною! А той усе тягнув, водив за носа, відбувався якимись несуттєвими відмовками. Івась довго не міг зрозуміти, чого він ще хоче, аж поки одного разу, вже перед весною, на Масницю, не зайшов з кошелем жирних в’юнів та карасів прямо до нього додому.

Назустріч вийшла Луша.

Івась всього раз бачив її, але запам’ятав добре. Здивувався.

– Ти? Тут?

Він не вірив своїм очам: так вона змінилася. На голові – білий очіпок, що прикривав чорну косу, квітчастий сарафан щільно облягав її міцну, дещо розповнілу постать, а округлі щоки пашіли рум’янцем та здоров’ям.

Хоча Луша була значно нижчою за Івася, але якось зуміла дивитися на парубка звисока, з почуттям власної переваги.

– Я покоївка пана судді, – повідомила пихато.

І було в її відповіді стільки зверхності, зарозумілості, що Івась замало не розсміявся.

– Може, й господинею станеш? – спитав з іронією.

Та Луша цілком серйозно відповіла:

– Може, й стану. А чому б ні? Я не гірша за інших! А ти з Катрею вже побрався?

– Ще ні, бо не минуло року з дня смерті її чоловіка.

– Пхе! – зневажливо знизала плечем Луша, а потім, спохватившись, споважніла. – Ти чого прийшов?

Івась поставив кошіль з мерзлими в’юнами на підлогу.

– Та ось приніс панові судді… Наловив у Сулі…

– Маєш якесь діло до нього?

– Катря має…

– Я чула… Хуржикову землю хоче продати?

– Так.

– А сама ж куди?

– Поїдемо в Таврію. Там землі досить.

Раптом відчинилися двері – і до кухні заглянув Пухляков. Побачив Івася.

– А-а, це ти? – вирячив очі. – А я думаю, хто тут балакає…

Луша повела бровою на кошіль з рибою.

– Ось приніс!

Пухляков втупився в кошіль, де лежали темні, гладкі в’юни та крутобокі карасики, розплився в усмішці, маленькі очиці його заблищали.

– Ох, яка розкіш! З ікрою! Ну, ти ніби знав, коли принести, – у мене саме гість… І ми з ним якраз говорили про Катрю…

– Хто ж це? – здивувався Івась.

– Капніст… Василь Васильович Капніст… Чував? Щойно повернувся з подорожі по заграницях і завітав до мене… – І глянув на Лушу. – Ти ось що, Лушо, – засмаж нам в’юнів. Ми з Василем Васильовичем поласуємо. Та й карасиків у сметані…

– Миттю, паночку, – заметушилася Луша.

З кімнати донісся голос:

– Хто там про мене згадує, Сергію Івановичу?

Пухляков кинув через плече:

– На ловця і звір біжить, Василю Васильовичу! Ми з вами про Катрю, а тут її наречений на поріг…

– Так хай зайде!

Пухляков глянув на Івася, на його засніжені чоботи, з яких уже залишилися мокрі плями на підлозі.

– Заходь! Тільки спочатку скинь свої чоботиська!

Івась роззувся і босоніж вступив до чималого покою, де за столом, у кріслі, сидів ошатно вдягнений молодий пан.

Іван вклонився. Пан простягнув йому руку.

– Так оце ти Катрин наречений? Івась?

– Так, пане, – знову вклонився Івась, обережно тиснучи простягнуту панську руку і дивуючись, що той її подав йому.

– То яке ж ти маєш діло до судді?

– Я ніякого діла не маю… Клопочуся за Катрю.

– Про що