Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

на пень. Малуша стоїть поруч. За гору закочується сонце. Десь на косах квилить заблукала чайка.

- Говори, Туре!

Старий гридень дивиться вдалину, але Малуша знає, що він нічого не бачить: пустка в його очах, Тур заглядає в свою душу.

- Не знаю, що робиться, Малушо! Ні, я вже нічого не розумію...

Чайка на косах затихла, знайшла, либонь, своє гніздо, бо на мить долинув і одразу стих крик сполошених чаєнят.

- Колись, - каже Тур, - я надіявся, що стане жити краще, а тому служив Ользі, Святославу, пізніше Володимиру, і, мабуть, найкраще йому, бо то син твій, Малушо, ми його так ждали, так на нього уповали...

- І що, Туре?

- Нині вночі покарають Давила: на Подолі він розбив склепище купця Божедома, убив і самого купця.

- Голодно? - виривається в Малуші.

- Так, Малушо, дуже голодно, у Давила є жона, діти, онуки... Не сам ішов, ще багато людей було з ним, і я до купця ходив з Давилом.

- Його піймали?

- Піймали, били, судили, але він нічого не сказав, все прийняв на себе, за що й прийме нині вночі смерть...

- Туре! А може, його помилують? Тур довгу хвилину мовчить.

- Ні, ніхто його не помилує. Судив Давила сам князь...

- Володимир?

- Так, Малушо! Судив його князь Володимир, а слово його непорушне... Василевс!

Сонце зайшло, швидко сутеніло.

- Василевс! - пересохлими устами шепоче Малуша. - Але хіба він не знає - від кого пішов, хто йому був і є підпорою?

- Все забувається, Малушо! Та й не він винен, навкруг нього Гора....

- О! - Малуша стиснула руками голову. - Я знаю Гору, будь проклята вона довіку... Але ж є бог, Володимир християнин...

Тур нічого не одповів, на блідому його обличчі затемніли пасмуги.

- Ні, так не буде, - рішуче промовила Малуша. - Не Давила він судив - тебе, мене, себе самого. Що робить син мій, пощо вбиває людей? Ні, Туре, більше терпіти несила. Я піду на Гору, скажу, що єсть його мати, повім правду.

Тур спробував посміхнутись, але обличчя його тільки скривилось від болю.

- Ти нікуди не підеш, нічого не зробиш, Малушо! Уже пізно, дуже пізно йти тобі до Володимира. Оце все і є правда; боже, яка вона жорстока й страшна...

- Тобі погано, Туре? Ти зовсім білий, тремтиш... Що з тобою?

Тур мовчав. Темніло навкруг, темнішало і його обличчя.

І тоді, вперше за всі літа, Малуша зрозуміла й відчула, що не може далі ховатися в тиші монастиря, а мусить іти чимшвидше, одразу до сина свого і князя Володимира.

Їй випало многотрудне й важке життя, - хто знає, чи була ще людина в світі, яка б народила сина князя-василевса, але не знала б ні радості, ні щастя, а, навпаки, тільки кривду, горе, злидні?!

Єдиною утіхою й підтримкою їй було лише те, що вона безмежно любила сина, зрідка бачила, молилась й у мислях охороняла, відчувала себе матір'ю, а князя Володимира сином, жила на світі тільки заради нього.

Через це вона згодилась на все: одірвала його від грудей і віддала княгині Ользі, тільки здалеку попрощалась, коли їхав до Новгорода, довго ждала його повернення й зустріла, коли входив Володимир як великий князь до Києва, ждала, нестерпно довго ждала, коли ходив у походи...

Одного тільки не могла зробити Малуша - вона не могла піти до свого сина, обняти, поцілувати, говорити з ним - між Малушею і сином стояла невблаганна, зла Гора, ніхто, ніхто в городі Києві й на Русі не повинен був знати, що матір'ю Володимира була рабиня, якщо хто й відав це, то мусив забути, крий боже, хто довідається, що ця мати ще жива...

Малуша боялась не за себе; що вона - рабиня, і що її життя! Син її Володимир - князь, він, мати була в цьому певна, буде князем добрим і справедливим, не може, не може її син бути таким жорстоким і безжальним, як княгиня Ольга, він буде таким, як отець його, любий Малуші Святослав!

І коли Володимир пішов на брань з Ярополком, якого ненавиділи й проклинали в Києві всі люди, коли він пізніше сів на столі, став великим князем і поламав усі закони Ярополка, а далі пішов устрояти Русь, Малуша раділа і втішалась - такий, такий, як і Святослав, її син.

Він, правда, не визнав Христа, воздвиг требища старим богам, - Малуша чула, як осуджують за це Володимира християни, і сама вона, бувши християнкою, мусила, здавалось, його осудити...

Та ні, - Малуша і велике множество таких, як вона, людей залишились на багатій Руській землі убогими, у надзвичайно важкому, страшному своєму житті вони не мали ні радості, ні просвітку, життя на землі чимдалі ставало для них важчим, а часто й просто нестерпним, вони нічого не знали про бога, - що ж дивного, коли вони обертали очі свої до неба, вірили, що коли нема життя тут, то, може, краще житимуть в іншому світі. Через це Малуша й вірила в Христа й богиню свого роду Роженицю, у богородицю й древню отчу богиню Ладу. Якщо в неї не було життя, то залишалась принаймні віра. Так і Володимир, мислила вона, він не кривдить християн, але складає жертву Перуну й Дажбогу, - та хіба ж це не по правді, люди?! Пізніше Малуша дізналась, що син Володимир охрестився сам і хрестить Русь, - серце її втішилось і благословило - добре, що він прийшов до Христа, тепер йому стане легше жити, дай боже тільки, щоб у душі не забув Перуна, Дажбога, а особливо богині їхнього роду Рожениці...

Проте саме життя Малуша сприймала таким, як воно й було, - важким, складним, часто жорстоким, вона хотіла б, бо цього хоче й пташка, жити краще, щасливо, але не могла. Коли не собі, то Малуша бажала щастя іншим людям, її ж щастям було те, що вона породила сина-князя, який багато добра міг зробити людям.

І вона вірила, що так і буде. Важко, дуже важко жити сину її Володимиру, він живе між небом і землею, його оточує хижа, жорстока, безжальна Гора, він - у поході, він - у палаті, він стоїть перед усім світом, проте все це для множества людей, вони люблять і поважають його, він печеться про них. Аби, аби тільки сина не скорила Гора!

Коли Тур розповів про